Глава 4. Філіп

— Мамо, а тепер будьте так ласкаві, поясніть мені, що там щойно відбулося? — я киплю, мов самовар. В мені буквально перевертається все всередині. Така несамовита злість охоплює, що я навіть не можу почекати до ранку, а приходжу відчитувати неньку одразу по завершенні балу. Королева Наталі спокійно складає руки перед собою в замочок і присідає в крісло.

— А що відбулося? Заручини. Все, як ми й планували.

 — Не все, як планували, мамо. Ви мали б поговорити зі мною, перш ніж робити оголошення. Ви не залишили мені вибору, але не думайте, що я буду таким покірним завжди! — я не дозволяю собі кричати, а проте в голосі прорізаються сталеві нотки.

— А що не так? — всміхається королева. Здається, її зовсім не турбують мої почуття.

 — Ми їхали сюди з чіткою домовленістю просити руки Сильвії, — майже гарчу.

 — Ти, напевно, не правильно розумів мету нашого візиту. Це не твій союз з Сильвією або Анною, а союз Леонтайну і Глостерширу, — спокійнісінько відповідає Наталі. Вона залишається вірною собі і випромінює впевненість. Вивести королеву на якісь емоції взагалі здається неможливим.

— Я погодився на цей союз, бо Сильвія, як її описували, ніжна, гарно вихована, благородна принцеса, яка мала б стати мені гарною помічницею та покірною дружиною.

 — Дружину не за покірність люблять, — знову всміхається вона.

 — О, ви вирішили поговорити про любов? Прекрасно! Тільки цікаво виходить. Коли я просив дати мені дозвіл одружитися з Кетрін, ви були категорично проти, — мов батогом, плескаю словами.

— Твоєю дружиною має стати принцеса, а не придворна вертихвістка. Анна — чудова партія. Я так вирішила. Якщо вистачає сміливості сперечатися зі мною, не забудь, що в Леонтайні я — королева і твій батько все ще живий, — Наталі ледь зітхає при згадці про свого чоловіка. Їх пов’язав дипломатичний шлюб, проте вона й не мріяла про інше і була всім задоволена. Такого життя вона хоче і для мене.

— Дай Всевишній довгого життя моєму батькові, пам'ятайте і ви, що одного дня королем стану я. Тоді вже вам доведеться дослухатися до моїх рішень, — я заспокоююся. Вже не здаюся таким розлюченим, мов усвідомлюю, що теж маю силу.

— Як я злякалася. Зішлеш матір в монастир? О, а може стратиш? — королева відверто кепкує, бо добре знає, що її влада ні крихти не ослабне, коли трон перейде мені. За нею стоїть і військо, і духовенство, і знать. Нехай не офіційно, та все ж саме вона продовжить правити в Леонтайні.

Гнів застилає мої очі, хоч я і майстерно приховую це. Мене, тридцятирічному чоловікові, який брав участь у війні, частково керував державою, роками готувався до великої місії посісти трон, мене ставлять у ніщо! Рідна мати знову інтригує, знову каже, що я не готовий. І знову вирішує все за мене, мов би мені лише п'ятнадцять.

І точно таку ж, як і сама, вона обирає мені в дружини.

 Ця Анна... Це ж ходяча біда. Лише згадати нашу першу зустріч: її забруднений каптан, безсоромне падіння, відверте знущання, сміливе кепкування… Як же хочеться просто придушити негідницю. Ні, щоб тупила оченята в землю і покірно відповідала двома словами, як личить кожній пристойній леді, так вона поводиться, мов не принцеса, а якась дикарка, сільська дівка. І той її витвір, коли вона назвалася ім'ям сестри! Умисно ж виставила мене посміховиськом перед всіма!

Однак, коли вже мені випало "таке щастя", я займуся її перевихованням. Бачать небеса, я не буду перебирати методами — ця краля ходитиме в мене по струночці, як шовкова. Досить їй літати в хмарах і бавитися, мріючи про вічну вседозволеність. Ще й не таких приземляли.

Я відчуваю під шкірою легке тремтіння — залишок того дотику, коли під час перевірки сумісності на її зап’ястку проблискнула золота лінія. Магія іноді каже більше, ніж слова, але я не збираюся слухати її більше, ніж свою волю.