Глава 3. Анна

Коли офіційну частину відбули, я крок за кроком відступаю з поля зору батьків, щоб нарешті нормально розважитися. Та враз...

 Музика стихає. Всі завмирають. Погляди народу повертаються до виходу.

 На порозі стоїть принц Вітольд. Той самий, якому була обіцяна Сильвія. Зі шрамом через усе обличчя. Червоний, розпашілий. Проте цілком живий.

На бідну сестру боляче дивитися. Я одразу кидаюся до неї, бо боюся, що вона знепритомніє.

 — Ваша Величносте, — промовляє він і проходить у центр зали, помітно кульгаючи.

 — Ваша Високосте! Це справді ви? Ми думали, ви загинули в битві під Родошем... Яке щастя бачити вас живим! — схвильовано вигукує батько і швидко спускається з тронного помосту, йдучи йому назустріч.

 — Він живий... — шепоче Сильвія.

 — Тільки не знепритомній, — відповідаю я, обвіваючи її віялом.

 — Що відбувається? — тихо питає Філіп.

 — Що ж буде? — схвильовано мовить сестра і схоплює мене за руку, мало не відтискаючи пальці.

— Я потрапив у полон. Був важкопоранений. Це довга історія, яку я неодмінно вам розповім, однак пізніше. Насамперед хочу владнати те, що турбує мене найбільше. Я тут, я живий, а тому заявляю, що всі минулі домовленості в силі. Я маю намір одружитися з принцесою Сильвією, тому прошу вас... ні, вимагаю скасувати її заручини з принцом Арстоном. Гадаю, ви не сприймете мене ворожо і зрозумієте, Ваша Високосте, — останнє речення Вітольд адресує Філіпу, якому я вже пошепки роз’яснюю ситуацію.

— Авжеж, Ваша Високосте. Якщо така справа, я не стоятиму на вашому шляху. Хай цей бал буде на вашу честь. Я не ображений і заявляю, що відтепер усе одно Леонтайн і Глостершир — союзники, — Філіп виглядає так, наче не від нареченої відмовився, а від смертної кари врятувався. Він цілує пальчики Сильвії, потискає руку Вітольда і відходить до своїх друзів, ховаючись у натовпі.

Моя сестра сяє радістю і, начхавши на все й усіх, обіймає свого коханого нареченого, прошепотівши йому, напевно, щось про те, що дуже горювала. Батьки виглядають розгубленими, проте все ж оголошують, що вони виконають свої обіцянки, які дали раніше. Навколо всі усміхаються, і я сама почуваюся дуже щасливою. Та враз...

— Ви дозволите і мені сказати дещо? — голос королеви Леонтайну Наталі лунає залою. Я відчуваю кожною клітинкою, що наближається лихо.

 — Прошу, Ваша Величносте, — промовляє мій батько.

 — Як сказав мій син кронпринц Філіп, ми прибули сюди, щоб засвідчити нові угоди: Леонтайн і Глостершир відтепер друзі і союзники. Немає надійнішої домовленості за шлюбну. Тож я пропоную не відмовлятися від чудової ідеї поріднити наші королівства шлюбом.

— Але, мамо, принцеса Сильвія заручена, — втручається Філіп.

 — Так, але, на щастя, Глостершир має ще одну чарівну принцесу на виданні. Якщо її рука все ще вільна, то від імені свого чоловіка, короля Джозефа, я прошу вашу доньку, принцесу Анну, за нашого сина кронпринца Філіпа, — заявляє Наталі, звертаючись до моїх батьків.

— Що? — одночасно вигукуємо і я, і мій новоспечений наречений.

 — Це честь для нас! — радо повідомляє король Генрі.

 — Тоді вирішили. Всі домовленості залишаються в силі. Принцеса Анна стане королевою Леонтайну і моєю дорогою невісткою, — на всю залу повідомляє монархиня і поглядом, яким плавлять метал, наказує сину підійти до мене. — Ти радий, Філіпе? Наче відчував — ти одразу підійшов до неї... — ще й жартує вона.

Філіп стискає зуби, підходить до мене.

 — Я дуже щасливий, матінко, — промовляє він, і я бачу, як куточки його вуст ледь тремтять.

 Погляд його впивається в мене — холодний, невдоволений.

Жрець виходить уперед, тримаючи старовинний кубок, наповнений прозорим сяйвом. Та я вже знаю результат цієї перевірки.

— Принцесо Анно, — звертається до мене жрець, — простягніть руку.

 Я не відчуваю пальців. Все довкола ніби розпливається. Я піднімаю долоню. Філіп неохоче бере мою руку у свою.

Мить — і між нами пробігає хвиля тепла. Золоті іскри спалахують під шкірою, сходячись у тонкий візерунок на зап’ясті. Люди навколо зітхають. Це знак сумісності — справжній, сильний, безсумнівний.

Філіп на мить завмирає. В його очах блимає щось, схоже на подив, але він одразу відводить погляд, стискаючи мої пальці занадто міцно, ніби хоче приховати від усіх той сяючий слід.

 Я відчуваю, як серце б’ється так сильно, що паморочиться в голові..

Жрець урочисто проголошує:

 — Боги благословили цей союз. Їхні душі поєднані світлом.

У залі чути схвальні вигуки, хтось аплодує. Я ж стою, наче в тумані. Не можу зрозуміти, що відбувається. Чому саме тепер, чому саме він?

— Принцесо Анно, ви погодитеся стати моєю дружиною і королевою? — звертається до мене Філіп, і в його голосі чується метал. 

Я з марною надією й безмовним проханням про порятунок дивлюся на батьків.

Розумію, що відмовитися не можу. Вони ніколи не дозволять, щоб така партія прогоріла. Леонтайн — віддалене королівство на острові Темпаст. Настільки далеке, що ми ніколи не мали жодних стосунків: ні торгових угод, ні спільних світських заходів, ні політичних намірів. Проте в розгар війни нам довелося шукати союзників, і саме вони неочікувано запропонували руку допомоги, приславши своїх воїнів. Коли спільними зусиллями вороже військо було розгромлене, на полі битви королі Генрі і Джозеф домовилися про цей шлюб.

Нині Джо, кажуть, не в кращому стані, тож Філіп скоро стане королем.

 Якщо так подумати, кращої партії мені не знайти. Наречений хоч молодий і красивий. Все складалося б чудово, якби не той факт, що він уже ненавидить мене.

— Це честь для мене, мілорде, — зречено промовляю я й кидаю на нього настільки ж неприязливий погляд, як і той, яким він мене пропалює.

 Ось і все. Кінець мого вільного щасливого життя.