Глава 2. Анна

Думаючи про те, як він зараз злиться, я не можу припинити сміятися. А тому, ігноруючи настанови Хлої, йду до покоїв Сильвії.

— Нехай мою сукню принесуть до сестри. Я збиратимуся з нею, — хіба що прошу в слуг.

— Їх Величності король Генрі та королева Майя занадто поблажливі до вас! — хмуриться камеристка, а проте розпоряджається виконати моє побажання.

Що ж, вона має рацію. Мої батьки справді надто мало часу могли приділити мені, наймолодшій з десяти своїх доньок і синів. Так склалося, що всі найвідповідальніші обов'язки покладаються на старших, я ж завжди була дитиною. Дитиною, про яку могли й забути. Яку виховували нянечки та вчителі. І яка виросла вільною птахою, так як знала, що ніколи не стане королевою. І сказати чесно, ніколи не мріяла про це.

— Яка ж ти красива! Цікаво, чи заслуговує на цю вроду твій наречений? — прощебетала я, переступивши поріг вітальні сестри.

— Анно, як добре, що ти прийшла. Якось мені... не по собі. Побудь зі мною, — в її очах сльози. Це й не дивно. Сьогодні вона могла бути найщасливішою з усіх на світі, однак життя розпорядилося інакше.

— О, люба... Все буде добре, — зітхаю й обіймаю рідненьку, сама не повіривши своїм словам.

Від дотику наших рук на мить спалахує легкий срібний ореол — це була родинна магія. Вона завжди з'являється, коли ми з сестрою торкаємося одна одної у сильних емоціях. У дитинстві ми сміялися, називаючи це "сяйвом крові", але старі вчителі кажуть, що так душі споріднених сестер відгукуються одна на одну.

Мимоволі згадую, якою щасливою вона була чотири роки тому, коли її руки попросив принц сусіднього королівства Вітольд. Їх союз мав бути унікальним, адже був побудований не лише на політичній вигоді, але й коханні, чого не відбувалося раніше в цій родині. Однак, у наші краї приходить нещадна війна... Вона забрала життя багатьох... В тому числі і Вітольда. Принц, що з перших днів боронив землю своєї коханої, безвісти пропав при одній з найважливіших битв і тому вважається загиблим. Тож сьогоднішній день для Сильвії далеко не свято. Вона мусить раз і назавжди зректися трауру, а разом з тим і поховати мрії про щасливе життя, які все ще десь бринять в її душі.

— А я бачила твого нареченого, — всміхаюся, підморгнувши їй.

— Справді? — красуня-сестра також робить зусилля, щоб усміхнутися.

— Так, але я його обдурила і він думає, що я — це ти. Уявляєш, в яку халепу він потрапить на балу? — скривлююся. Сильвія вглядається в моє обличчя з недовірою, а зрозумівши, що не жартую, вибухає сміхом.

— Анно! Та ну тебе! Ти як дитя! До слова, я чула, тобі мама теж підібрала пару, — поклавши руку на моє плече, зітхає вона. — Мабуть, наші весілля призначать на один день.

— Це розумно. Королівство лише відновлюється після війни. Зайві трати ні до чого. Я згодна й зовсім обійтися без свята, — ні, я не спитаю кого обрали мені в пару. Краще не знати... Ще хоча б день мріятиму про те, що ним стане хтось хоча б молодий... і не зовсім бридкий... і хоча б крихту хороший. Елію он видали за шістдесятирічного короля Брундії, Карміну — за огидного принца Себастіана, який жахливо картавить, а бідолашній Єлизаветі чоловіком став бабій Маркус, який має вже п'ятеро позашлюбних дітей і сім фавориток. Сильвії ще пощастило — Філіп був хоча б дуже вродливим. Та й перший її наречений теж відрізнявся красою і дотепністю. А кого обрали мені навіть думати боюся. Проте навряд це буде королевич. Колись мама казала, що планує видати мене за якогось герцога. Я тоді прослухала її слова, думаючи, що той час дуже далеко попереду.

— Ти помиляєшся. Навпаки зараз народу потрібне свято. Веселощі. Всі досить настраждалися. Королівське весілля принесе надію людям. Всюди стоятимуть столи, про бідних подбають. Це початок нової епохи, — м'яко промовляє сестра. Я лише киваю.

І справді, кожне королівське весілля в нашому світі супроводжує древня "світлова хвиля" — благословення богів, яке шириться з палацу до найвіддаленіших сіл, торкаючись кожного серця. Люди вірять, що від сили любові наречених залежить, наскільки яскраво сяятиме небо тієї ночі.

На бал ми входимо разом й одразу ж привертаємо до себе загальну увагу. Аж надто зі сторони принца Філіпа і його родичів. Як виявляється, з ним приїхали не лише друзі, але й його матінка королева Наталі. Її погляд одразу прикипає до нас. Я ж глянула на сестру і посміхаюся.

Сильвія завжди була еталоном краси і витонченості. Її бальна сукня підкреслює цю велич. Виготовлена з шовку ніжного персикового кольору, вона ніби сяє зсередини, обіймаючи її струнку фігуру.

Глибокий V-подібний виріз підкреслює красу її шиї та ключиць, а пишна спідниця з каскадними воланами під час танцю перетворюється на вир вишуканих складок.

Вона схожа на ніжного метелика, що ось-ось злетить з квітів.

Моя сукня ж є контрастом до її ніжності. Вона зроблена з темно-синього оксамиту, прикрашена блискучими нитками срібла, що вишивають хитромудрі візерунки.

Суворе облягання підкреслює мою струнку талію, а довгий шлейф, що тягнеться за мною, надає образу величі та загадковості.

Я відчуваю себе в ній справжньою королевою, готовою підкорити будь-які вершини.

Магічні кристали, вмуровані в колони, починають тихо гудіти — вони відгукуються на присутність королівської крові. Це був давній знак, що рід Глостерширів благословенний божественним світлом.

Ігноруючи прискіпливі погляди, ми проходимо крізь залу і зупиняємося поруч з нашими батьками біля їх трону. Зараз має розпочатися урочиста частина, яку я, на жаль, маю обов'язок відбути тут, перед очима придворних, а вже потім буде й нагода втекти звідси, вільно поблукати садом і може пофліртувати з котримсь маркізом, поки мою юність не віддали якомусь стариганеві.

— Мої вірні піддані! — поважно розпочинає король. — Сьогодні я щасливий повідомити про заручини моєї улюбленої доньки принцеси Сильвії і нашого любого друга Його Високості принца Філіпа Арстон із Леонтайну! Хай буде їх союз щасливим та міцним на користь наших королівств!