Глава 1. Анна

Адреналін... Радість... Сміх...

Я почуваюся дуже вільною і живою, пустотливо тікаючи від прислуги, яку послала до мене матінка. Це так потішно — бігти садом, ніби ти дівчинка й не маєш жодних зобов'язань... Почуття, ніби враз за моєю спиною виростають крила. Тонка тканина блакитної сукні шурхотить від кожного руху, але це не сковує, а навпаки додає особливого шарму всій цій ситуації.

— Ваша Високосте! Принцесо! — кричать вони вслід, а я не слухаюся, тікаю. Оглядаюся позад себе, показую язика Хлої, головній камеристці королеви, біжу і...

Несподіваний удар... поштовх... Чиїсь голоси. Багато голосів. Серед них один дуже чіткий — це всього лише вигук, але в ньому повно здивування. Відчуваю, що міцні руки намагаються схопити мене й втримати від падіння. Встигаю помітити групу людей, яких не бачила ще мить тому, але приходжу до тями вже на землі.

А точніше — в обіймах чоловіка, який так і не зміг зберегти рівновагу, зате чудово пом'якшив собою моє падіння. Здається, я носом вдаряюся до медалі на його воєнному сюртуку. Ауч! Боляче ж як!

У ту мить, коли його долоня торкається моєї шкіри, щось тепле й невидиме, наче іскра, прокочується тілом. Мить — і під шкірою на зап’ясті спалахує тонкий золотий візерунок, схожий на лінію блискавки. Я навіть не встигаю розгледіти — він зникає, наче розтанув у повітрі. Знак магічної сумісності.

Я не встигаю ні про що подумати і взагалі навіть розгледітися, як мене підіймають ще чиїсь руки. І лише тепер, коли я вже міцно стою на землі й тримаюся за носа, можу нормально оцінити ситуацію.

Отже, так. Я бігла, не дивлячись куди. З розгону вдаряюся в цього красеня і майже розпластувала його по бруківці. Гарно, Анно. Потіха таки вдається.

Мене оточують четверо незнайомих юнаків. Всі вони при параді і, варто зазначити, гарні собою, але той, кого я мало не роздавила, найсимпатичніший. Він високий, широкоплечий, статний. У нього правильні риси обличчя і просто таки бездонні блакитні очі. Вітер грається його пшеничним волоссям, поки він, не прийнявши допомоги друзів, встає на ноги.

Той, що піднімав мене, першим порушує мовчанку:

— Ви цілі, леді?

— Здається, — розгублено відповідаю, помічаючи, що військовий сюртук світловолосого значно забруднений після падіння на мокру після дощу землю.

— Я вас не забила? — питаю в нього.

— Я житиму, — не дуже привітно відповідає він, таки помітивши стан свого одягу. Насуплюється. В очах з'являється злість, що не прикрашає його.

Повітря між нами ніби на мить загусло — від нього віє дивною силою. Я відчуваю, що цей чоловік має в собі магію, сильну й упорядковану, як бурю, приборкану мечем.

— Принцесо! Принцесо! — долинають до нас голоси моїх переслідувачів. Почувши це, всі четверо незнайомців зводять на мене пильний погляд.

— Принцеса Сильвія? — питає світловолосий.

— Якщо так, то ви пробачите мені те, що зіпсувала вам одяг? — лукаво всміхаюся. І байдуже, що моє ім'я Анна. Сильвія ж моя старша сестра, у якої сьогодні заручини.

— Яке колоритне знайомство, — всміхається один з незнайомців. Тим часом блондин розглядає мене оцінювальним поглядом, а тоді, ніби відмирає, спохоплюється і серйозно мовить:

— Дозвольте відрекомендуватися, міледі. Принц Філіп Арстон, престолоспадкоємець Леонтайну і від сьогодні ваш наречений.

Ну, не мій... Але це сказано так самовпевнено, що мені аж противно стає.

— Заручин все ще не було, мілорде. Ще рано для такого титулу, — всміхаюся.

— Це лише питання часу. Якщо наші батьки домовилися, заручини — лише формальність. Хіба ж ні? Чи у вас є інші плани? — впертий, він складає враження дуже твердолобого чоловіка. І Ніжній квіточці Сильвії буде з ним важко. Бідолашна моя сестричка. Знову їй не пощастило в житті. Втім, хіба ж лише їй? Доля вступити в династичний шлюб спіткала кожного з наших братів і кожну з сестер. Хоча, навіть договір батьків ще не стовідсотково гарантує майбутній шлюб. Все стане ясно, коли молодята пройдуть перевірку на сумісність. До слова, я її вже схоже пройшла, коли моя рука засяяла іскрами від дотику принца. От і ще. Це не мій суджений.

— Наприклад, несподівано впасти на вас, але наступного разу задушивши? — випалюю я. Він вигинає брову знаком питання, а я безтурботно всміхаюся. Саме цієї миті моя свита наближається.

— Що ж, мені час готуватися до балу. Ще побачимося, мілорде, — я схиляюся в невеликому кніксені і впевнено йду до палацу, поки мамині слуги не звернулися до мене на ім'я. Уявляю, як буде весело, коли на балу принц Філіп не впізнає власну наречену.