5 розділ

 Кінець травня, а весільна метушня ще досі триває, зараз я стою перед дзеркалом в своїй кімнаті одягнена в білу вінтажну сукню, на вигляд в ній ще королева Єлизавета одружувалась  

-  Ні ця сукня їх повнить, - прокоментувала мама  

 - Це ідеальна сукня, - заперечила Ольга Григорівна 

 Я лише закотила очі. Мені байдуже яке плаття я одягну на своє весілля, мені байдуже що буде в мене на голові, який букет я буду нести, які будуть обручки, і чи приїде якась тітка Стефа на моє весілля, мені байдуже на все, я не хочу цього весілля, я не кохаю Назара, я не хочу з ним жити і тим паче народжувати йому дітей, єдине що я хочу грошей та спокійного життя для Яніни. Я б не одружувалась через наслідство, я б попросила в когось з сестер гроші і поїхала звідси назавжди, але Яніну я б не змогла забрати з собою, бо опіка на мамі, тому я повинна забеспечити їх життя, Анню я не вберегла від батька, а Яніну від того ж кінця вбережу.  

 Нас в сім'ї шість дівчат, і ми всі максимально різні в характері, хоч і зовнішнє однакові. Старша Марина, завжди догоджала батьку, завжди була покірна, була олюбленецею батька, друга Мирослава, спокійна, теж не спорила з батьком, но завжди в кімнаті його перекривлювала, вміє підтримати, але проти батьків ніколи прямо не виступає, далі Кіра, забагато говорила, за що завжди була покарана батьком, вона говорила всім все, наступна я, а після мене Ання, весела життє радісна дитина була, вона з тих в кого будь яка ситуація перетворювалась в жарт, вона знала коли закрити рот при батькові щоб не довести його, навідмінно від мене, і остання Яніна, в дитинстві була слухняною татовою донечкою, яка завжди була тихенька, і гарненька, але з роками вона все більше розуміла що відбувається в нас в сім'ї, і коли батьки одружив Анню, Яніна стала його головним болем номер два, хоча я одна знаю яка вона м'яка в середині.  

 - Маргарита одягни іншу сукню. 

 Я зайшла за ширму, Юля розв’язала тугий корсет, і поки я знімала це плаття, мені принесли наступне. Я глянула в дзеркало, сукня була класично білою, довгою, але вже не настільки королівська, руки й горло були прикриті сіткою. 

 - Це вже зовсім інша справа! - вигукнула мама  

 - Ні те було краще, - не задоволено сказала Ольга Григорівна.  

 - Доню, а ти що скажеш?  

 - Мені байдуже. 

 - Ну й правильно, Маргарита в всьому гарна, - похвалила задоволена Ольга Григорівна. 

 - Міс, вибачте вам телефонують, - майже пошипки сказала Юля. 

 - Я зараз повернусь.  

 Ми вийшли в коридор і Юля відала мій телефон. Я підняла слухавку. 

 - Ало, Маргарито? 

 - Так.  

 - Це Анатолій Васильович. 

 - Начальник порту та мій хресний я знаю.  

 - Чудово чи не могла б ти зараз під’їхати в порт. 

 - Щось важливе, я трішки зайнята. 

 - Дуже. 

 - Гаразд до години часу буду. 

Повернувшись в кімнату, я зайшла за ширму, переодягаюсь в свій блакитний костюм з білим топом. 

 - Доню, а ти куди? 

 - Маю справи, а ви виберіть сукню яку хочете.  

 Після я вийшла з дому та сіла в авто яке вже чекало. 

 Через півтора години я сиділа в кріслі за великим столом, чекаючи Анатолія Васильовича. Двері відчинились і в кабінет зайшов начальник порту, та не відомий мені чоловік, на вигляд років тридцяти.   

 - Знайомся, Маргарито це Олександр, він молодший механік на судні Назара. 

 - Приємно познайомитися, - сказав Олександр 

 - Стоп, як це молодших механік судна Назара, якщо судно Назара зараз в морі - здивувалась я.

 - От тому ти тут. Ти ще не знаєш...

 - Що не знаю? - ці загадки бісили. 

 Олександр та хресний сіли в крісла навпроти мене.  

 - Розкажи їй, - сказав спокійно Анатолій Васильович. 

 - Міс Маргарито, ми йшли по Середземному морю, як почався шторм наш старпом помилився, і ми пішли не тим курсом, і ми потрапили на рифи які пошкодили правий корпус корабля,  після чого ми почали тонути. 

 - Що?! Тонути?! - здивовано вигукувала. 

 - Так, наше судно пішло на дно, але ми всі помістились в рятівні шлюпки, але на шлюпках в шторм важко втриматись, і ми втратили декілька людей, - спокійно розказквав механік. - Ми витримали до ранку коли шторм закінчився, ми стояли на місці потонулого судна, бо капітан з "Тіні" послав сигнал SOS, ми сподівались, що хтось прийде на допомогу, але ближче до вечора всі зневірились, і ми почали веслувати, і от ми побачили берег але як ми помилились, ми пішли в руки до піратів. 

-  Піратів? Вони ще існують? - скептично пирхнала.

 - Так Маргарито в Середземному морі їх багато, - відповів Анатолій Васильович. 

 - Пірати відпустили мене додому, щоб я привів когось хто понесе викуп за команду, а якщо протягом двадцяти днів ніхто не прийде, їх розстріляють і тіла викинуть на поталу акулам.  

 - Скільки днів ти добирався додому? 

 - П'ять, але це сушою, а викуп має йти морем. 

  Голова почала кипіти.

 - Тобто в мене є п'ятнадцять днів щоб знайти команду, підготувати корабель, та викуп і піти в Середземне море, в яке ви йшли місяць. 

 - Двадцять днів, - виправив механік 

 - Ти п'ять днів сюди їхав, відніми їх, - знесилено вичавила з себе я.  

 Розуму механіку не позичати, але зараз думки не про це.

 - Точно, - шоковано вигукнув механік. 

 - Анатолій Васильович, де мені знайти команду й корабель. 

 - А і викуп це п'ятсот тисяч доларів, - додав механік. 

 - Скільки, пів мільйона це жарт? - нервово.

 Я глянула на хресного який явно задумався. 

 - П'ятсот тисяч ти можеш взяти в мами Назара, такі гроші в неї є і це факт, судно батькове я можу дати наказ підготувати, команду візьмеш батькову, а от капітана ми не найдемо. 

 - Чому? - розгублено запитала.

 - Команді я скажу, що вони йдуть в рейс, а от капітан повинен знати куди він йде, і ніхто не захоче йти до піратів і всю команду нести.  

 - В мене в сестер чоловіки капітани, вони точно допоможуть.