39 глава

Чим ближче було до сьомої, тим більше я переживала. Я ходила раніше на побачення, але подібного не відчувала. Та і симпатії я теж не відчувала. Зателефонувала Іра, я вирішила поділитися з нею.

- Привіт, пропажа. - почала вона.

- Привіт, взаємно. - спокійно відповіла.

- Ти як там? Як вихідні пройшли?

- Все добре. Подарунок твій  забулася забрати. - зізналася я.

- Нічого страшного, що робиш?

- Не повіриш! На побачення зібралася, - з посмішкою відповіла.

- Так, ану детальніше. Чого я нічого не знаю? - швидко проговорила.

- Тепер знаєш. Це перше побачення. - про те, що він вже неодноразово був у мене вдома не збиралася уточнювати.

- Мілка, я кожне слово буду витягувати? - сердито промовила.

- Влад, двадцять вісім років, з Вінниці, пацієнт мого начальника. Так і познайомилися. 

- Ну добре. Для першого разу нормально. Але на днях розповіси все в деталях! Домовилися? Мені вже цікаво, що це за кадр, що ти погодилася на побачення. 

- Обов'язково все розкажу. А ти як? - запитала шоковану подругу.

- Не повіриш, все стабільно. - сумно відповіла. - Іншим разом все розповім, а зараз не буду заважати. Гарно відпочинь.

- Бувай, дякую. - розмова з нею трохи розслабила. На годиннику було п'ять хвилин на восьму, тому вирішила спускатися. Влад чекав під під'їздом, з квітами, спершись на свій чорний позашляховик. Красивий. Чорні джинси, зелена сорочка, яка нереально пасувала до зелених очей і чорне класичне пальто. Я аж позаздрила сама собі на якусь мить.

- Давно чекаєш? - підійшла ближче і глибоко вдихнула. Цигарок не відчувалося, лише його запах одеколону, я задоволено посміхнулася. Він теж у відповідь, але скривився, було боляче. Брова почала загоюватися, а з губою все було складніше. Я сьогодні взяла мазь з собою. Не знаю чому, але хотілося про нього турбуватися.

- Ні. Ти чого смієшся? 

- Нічого. Твоя туалетна вона мені дуже подобається. - чесно зізналася.

- Я зрозумів. - і поглянув з підозрою. - Не палив, якщо ти про це. Я ж обіцяв. Це тобі! - вручив мені квіти.

- Ну що, поїхали?

- Дякую! - вдихнула аромат квітів, запах був неймовірним. В трояндах мені завжди був відчутний запах малини і сьогодні також, - поїхали. - Влад відчинив мені дверцята автівки, допоміг сісти і згодом ми вирушили.

- Куди їдемо? - не втрималася я.

- Сподіваюсь тобі сподобається! - загадково відповів. 

- Мені вже страшно.

- Мені теж, - ледь посміхнувшись відповів. Коли ми потрапили в невеличкий затор, я взяла ватну паличку, трішки мазі і вирішила швиденько обробити.

- Поглянь на мене, - він слухняно повернувся, я все змастила і задоволено дивилася у вікно.

- Дякую! - тихо промовив.

- Будь ласка. - Їхали майже мовчки. Ця тиша була приємною. Коли приїхали на місце, я зрозуміла, що це іподром. Свою радість  не знала куди сховати. Я обожнюю коней, кілька разів ми Ромою приїздили, коні це неймовірні створіння. Заспокоюють не дивлячись на велич і силу.

- Я так зрозумів, що не помилився. - задоволено запитав.

- Як тобі це в голову прийшло? - запитала шоковано.

- Я бачив в тебе вдома календарик з конем, і підкова на холодильнику, ну і подумав, що тобі має сподобатися. Ходімо? - я лише задоволено кивнула, він подав руку, щоб допомогти вийти з машини і більше не відпустив. Я не пручалася, мені було приємно. Далі все як в красивих фільмах: нам провели екскурсію, ми погодували коней яблуками і морквою, запропонували покататися, я звичайно ж погодилася, переодягнулися і ще трохи прогулялися верхи. Мене переповнювали емоції. Я була щасливою, не хотілося, щоб вечір закінчувався. Але десь через дві години ми поїхали. Я розуміла, що ми і так пізно там були. Але воно того було варте. Мені давно не було так добре.