15 глава

- Та як бачиш на дорозі не валяються, - спробувала віджартуватися. 

- А хто це тебе вчора до зупинки проводив? - Не заспокоювалася Катя. 

- Пацієнт Віктора Сергійовича.

- Іііііі? - Випитує далі.

- І що? Він пацієнт. Я пташка не його польоту. Ти в казки віриш? 

- В казки не вірю, а в чоловіків вірю. Люда, ти ж нікого не підпускаєш. Ну не вийде, ну нічого. Буде що згадати. Що ти себе закопуєш в цій квартирі?

- Ой, вистачить вже. Твоя Христина де? - Вирішила перевести тему.

- До мами на вихідні відправила, вона й не проти. Бабуся в гаджетах не обмежує. Ну то таке… заходь на чай, і показала в сторону квартири, - то як?

- Давай краще ти до мене. - Запропонувала я.

- Гаразд, ходімо. Будем пити просто чай, - наголосила вона, - мені нема чого на ніч солодке їсти, тобі не грозить, а мені боком вилізе, - почала вона.

- Як скажеш, - відповіла сміючись. 

З розмовами дійшли до квартири, Катя захекалася і вже через хвилин двадцять сиділи на кухні. Катя трохи розказала про дитину, чоловіка. Мені подобалася її донька. Їй дев’ять. Часом заходила, щоб я її заплела, бо в Каті не виходило. Чоловік дома був нечасто, працював далекобійником. Вона часом забігала до мене. Пробувала зі мною розтягуватися, хоча маленькі, але результати були. Я ж намагалася два-три рази на тиждень по годині займатися цим, щоб тіло було у формі. Танцювала лише коли Іра по відео-зв'язку дзвонила, не давала мені забути.

"Мені твій чоловік дякую скаже потім" - завжди не забувала наголошувати. Катя лише раз бачила як я танцюю, я випадково проговорилася, тому показала просто на місці. Футболку вище закрутила, декілька рухів показала і все. З того часу вона жартома мене відьмою називає. Я не ображаюсь. Через хвилин сорок вона пішла додому, а я лягла спати. Неділя пройшла по плану: прогулянка, розтяжка, прогулянка і все.

  Робочий тиждень почався з відлигою, під ногами чвакало, підозрюю, що ввечері буде стояти багато сніговиків. На роботі все спокійно, день пролетів непомітно. В кінці дня лікар заповнював журнал і сказав.

- Людмило, в мене в середу з’явилося вікно, тому знайди на рецепції номер Влада і запитай чи йому підходить, в мене телефон розрядився, сам набрав би. Там номер я в п'ятницю десь записував.

- Вашого знайомого?

- Так, його. Гадаю він погодиться долікувати, тимчасова пломба його не врятує. Можеш так йому і передати, якщо буде відмовлятись.

- Гаразд, зараз я все зроблю, - пішла швиденько подзвонила з чергового телефону. - Доброго вечора, стоматологія "Дентал" турбує. Вам зручно буде в середу на 15:00 прийти на прийом? - Як робот промовила.

- Доброго дня, Люда це ви? - Питанням на питання почав.

- Так це асистент Віктора Сергійовича - Людмила. То як? Зручно Вам буде в середу на третю. - беземоційно перепитала я.

- Так, зручно. - Хотів ще щось додати, але я чомусь не дала.

- Тоді чекаємо вас в середу, двадцятого лютого рівно о п'ятнадцятій. Завтра відправимо нагадування на цей номер. Приємного вечора! До побачення! - І швидко вибила. Серце чомусь калатало, дивно. Я не вперше записую пацієнтів, але такого не відчувала ще. Зробила необхідний запис і пішла до лікаря.

- Все добре, погодився, не пручався, - відзвітувала. 

- Добре, коли я розширився, це його фірма обладнання перевозила. Він хороший хлопець, якщо тобі цікаво. - Навіщось додав, - на сьогодні все, гарний був день. До завтра. 

- До побачення, Віктор Сергійович. Гарного вечора. - Я переодягнулася, вийшла на вулицю, а там Влад чекає з двома філіжанками кави. Було зрозуміло, що він до мене. Мені було приємно, але я цього не показала. А його чекало розчарування, бо кави я не люблю. Я взагалі багато чого з продуктів не люблю.