13 глава

            Міла 

    Вони пішли. Я, трохи прибравши, пішла спати. Сьогодні був емоційно-важкий день. За мотоцикла я, дійсно, не ображалася. Він не знав. Але те, що він з тієї вечірки - я не сумнівалася. 
 Невже він не впізнав? Але ні! Він завжди запитував: чи я не фарбувала волосся, а тоді я була в перуці, чи не змінювала номер, а я, дійсно, змінювала після того дзвінка, випитував чим я займалася, його реакція тоді на прийомі була дивною, ніби привида побачив, його слова, що цього разу він не буде здаватися - тепер все мало сенс.  

І його голос. Недарма він здавався знайомим. Це він тоді телефонував! Його ім’я було - Влад… це Він. В грудях раптом закололо. Стало його шкода. 

Чи здогадувалася я тоді, що моє серце вистрибуватиме з грудей, коли він буде поряд? Ні! Для мене він був ненормальним, який телефонував і намагався познайомитися. А що означало для нього? Що він відчував? Якщо вірити Олегу, то це його підкосило. Але чому? 

Невже дійсно сподобалася? Згадала його очі. З яким теплом він дивиться. Які вони злі, коли він ревнує. Та й ревнувати нема до кого. Але то були, однозначно ревнощі. Якби я була йому байдужа, то, мабуть такої реакції не було б. Але чому не зізнався? Згадала, що він неодноразово хотів поговорити, невже про це? Зараз захотілося до нього, сховатися в обіймах. Надихатися ним, поцілувати...
    Нам треба поговорити. Чим швидше, тим краще, вирішила собі я. 

Мені вдалося недовго поспати, прокинулася о четвертій ранку, прийняла душ, часу було багато, вирішила зайняти себе готуванням. Оцінивши вміст холодильника, вирішила зробити налисники з вишнями і зелений борщ. Вже коли все було готовим, то подумала для чого це все, якщо їсти, я швидше всього, не зможу. Налисники сховала в холодильник, запакувавши на роботу кілька, а борщ відправився на балкон, там прохолодніше. 

Час до роботи ще залишався. Я постійно думала про хлопця. Цікаво. Що він там робить? Губа його вже почала загоюватися, хотілося доторкнутися. Ці думки мене не полишали. Якщо я, справді йому подобаюся, то можна зробити перший крок. - Це ж не виглядатиме ненормально, чи як? 

Одягнулася, пішла з Тайсоном на вулицю. Ранок був холодним. Сьогодні останній день зими, снігу не було, але сухо теж. Небо знову було сірим, настрою не було. Хотіла зателефонувати Владу, але я не змогла б стриматися і наробила б дурниць, можливо. Тому вирішила відпустити ситуацію. Я йому подобаюся. Він мені теж. Далі, якось розберемося.

 Прийшла додому, поки збиралася розповіла все собаці, він співчутливо дивився на мене, але нічого сказати не міг.

 Коли вийшла з квартири, вдихнула повні груди повітря і пішла жити цей день. Робочий день минув швидко. Я мала переодягнутися і о шістнадцятій бути у Віктора Сергійовича як пацієнтка. Перед прийомом стояла на кухні і їла, бо після  вже не зможу. Подивилася у вікно і побачила Влада. Довго не думала. Вилетіла на вулицю. Хлопець стояв здивований.

- Ти чому роздягнена?  І що за погляд? - я думала просто обійняти, але в цю мить передумала. Підійшла до нього, взяла руками обличчя і поцілувала. Поцілунок вийшов не зовсім ніжним.

- Це що було? - він явно цього не очікував. Зіниці розширилися, погляд блукав, то на мої очі то на вуста.

- Захотілося! Ти проти? - він однією рукою взяв за шию, другою обійняв за спину і мовчки поцілував.

Цього разу ми не стримувалися вдвох. Я зупинилася першою. Дихати було важко, кисню бракувало. Мені було мало. Хотілося продовження.

- Мені пора, - подивилася ще раз на нього і побігла. Щоки горіли, я була в шоці сама від себе. Уявити не можу, в який шокований залишився Влад. Але це було те, що однозначно хотілося повторити. 

Перед кабінетом кілька разів глибоко вдихнула і зайшла, Віктор Сергійович вже чекав. Я сіла в крісло і годину і двадцять хвилин молилася, щоб той зуб десь випарувалися нарешті. Не знаю чому пощастило народитися з такими зубами. Якщо з кожним буду це переживати, то не витримаю. Бідний Віктор Сергійович. Намучився. Як ми і очікували, було важко. Я вийшла з кабінету ніяка, сил не було.

- Люда, я тебе підвезу. - сказав мій начальник. Я не відмовлялася, труситися в автобусі зараз бажання не було. 

- Дякую, - ледь вимовила і пішла збиратися. Коли ми вийшли на вулицю, то Влад стояв перед входом, виглядав розгублено.

- Доброго дня, Влад. А я збирався Люду підвезти, - розповів мій шеф.

- Я сам відвезу, - промовив Влад.

-  Ти побудь біля неї. Там важка ситуація, три шви наклав. На днях буде температурити, - почав Віктор Сергійович, - В неділю ввечері мені дай знати про свій стан. Можливо треба буде ще в понеділок дома залишитися! - вже до мене сказав лікар. Я у відповідь кивнула. - Ну все голубки, гарного вечора. Ти знаєш, що приймати. Якщо що телефонуй. - і пішов спокійно.

Я підійшла і обійняла Влада. Він знову був шокований, але притис сильніше до себе.

- Дуже боляче? - я негативно похитала головою. 

- Поїхали в кінотеатр поки мене ще анестезія тримає? - поглянувши в очі запитала.

- Тобі ж боліти почне, давай краще додому. 

- Ні, я хочу побути з тобою, - ображено сказала. І знову сильно притулилася. Сьогодні хотілося бути з ним. Ми сіли в машину, Влад підозріло дивився на мене, а мені хотілося сміятися, але я не могла. Я знайшла в телефоні розклад сеансів, обрали якийсь бойовик, хоча хлопець хотів на мелодраму. Залишалося близько тридцяти хвилин до сеансу, тому ми вирушили зразу туди.

- Може попкорну? -  запитала я.

- Тобі ж не можна, - зціпивши брови до купи промовив.

- А тобі можна, навіть треба. - почала обурюватися я.

- Ні, я не буду хрумати в тебе збоку, - вже спокійніше промовив. 

- Хоч води візьми, - благально подивилася. - Пити воду, це фізична потреба. Ще зневоднення не вистачало, - віджартувалася я. Він скривився, але послухав. 

Через кілька хвилин ми були на місці. Зала була заповнена десь наполовину. Коли сіли, я взяла Влада під руку і зручно вмостила голову на плечі, він схрестив наші пальці. В цій позі ми майже весь фільм просиділи, під кінець мене вже мучив біль, це було неминуче. Але я намагалася це приховати.