7 глава

 Міла

    Сьогодні п'ятниця, зазвичай люди чекають на вихідні, я ж навпаки. Зараз, коли життя налагодилося, сумую за тим часом, коли намагалася постійно працювати, щоб не залежати ні від кого. Хоча, у вільному плаванні я не була, завжди хтось допомагав, та все ж.

Після невдалого звільнення з державної лікарні в своєму рідному містечку, я вирішила розпочати все з нуля. Пощастило знайти цю роботу, Віктор Сергійович - чудовий лікар і прекрасна людина. Спокійний, прямолінійний, що мене дуже підкупило. Часом може щось сказати, але я не ображаюся, звикла до його манери діалогу, з часом зрозуміла, що відповісти теж можу прямо. На тому і зійшлися.

Зарплатою не ображає, але якщо потрібно вийти в вихідний на допомогу йому, чи комусь з спеціалістів, я погоджуюсь. Дітей нема, мама і брат померли, особистого життя теж нема, не те щоб я не хотіла, але боюся впустити когось в своє життя.

Спочатку не було часу думати про хлопців, з однолітками мені нецікаво завжди було, а старші не завжди шукають серйозних стосунків, а після декількох випадків домагань на роботі від нашого травматолога і постійних п'яних відвідувачів в клубі, де ми підробляли, хоча там зі мною був Рома, тому я почувалася в безпеці.

Рома - мій найкращий друг, однокласник. Коли брат помер, саме Рома мені допоміг. Мама дуже закрилася в собі, смерть Льошки її неабияк підкосила. Я намагалася не жалітися. Ми з Льошкой двійнята, тато від такої щасливої звістки благополучно втік, а мама намагалася зробити з нас людей.

Багато працювала, брала підробітки, щоб ми мали можливість вчитися. Льоша - спокійний по натурі з дитинства, опановував гітару, а я з дитинства була, як в народі кажуть, відірви і викинь. А старші люди казали, що я мала народитися хлопцем, але півень закукурікав і на світ з'явилася я.

Мене віддали на гімнастику, щоб мала де енергію збувати, мені подобалося, дисциплінує, тіло гнучке. Брала участь в змаганнях, займала призові місця, але в шостому класі сильно травмувала руку і мама сказала що досить. Вона не хоче знову так переживати. Ех, знала б тоді вона, що моя рука, то найменше про що треба переживати.

Два роки я не знала чим себе зайняти, розтягувалася для себе, грала з хлопцями у футбол, в школі залишалися і грали у волейбол, бігали з братом і собакою вечорами. Хрещений подарував нам на день народження вівчарку, більше для брата ніж для мене, щоб забезпечити стабільні прогулянки. Тому Тайсон став ще одним нашим членом сім'ї.

А у вересні, коли ми перейшли до восьмого класу, п'яний мотоцикліст виїхав на великій швидкості на тротуар і зачепив Льошу. Все сталося так швидко.

Тут ми йдем жартуєм, а тут якийсь звук і брат за кілька метрів від мене лежить нерухомо. А потім все як в тумані, люди все підходили, швидка, його накривають з головою, мене тримають. Біля мене стояв Рома, плакав, я плакала. Наш вчитель тримав мене, потім прибігла мама...