5 глава

   Пішов шукати Олега — той уже надолужував пропущене. Я спробував поговорити, але розмова не клеїлася. Минуло ще пів години, ми почали збиратися, викликали таксі й вийшли на вулицю.  

Свіже повітря трохи допомогло. Дехто затримався, хлопцям стало недобре після вечірки. Коли всі погрузилися у машини й поїхали, я вирішив пройтися пішки до готелю. Вечір п’ятниці закінчився несподівано.  

Попереду ніч, після якої я хочу знайти її. Не знаю, чим вона мене зачепила, але серце йокнуло. Може, я розчаруюсь, коли познайомлюся. Але буду шкодувати, якщо навіть не спробую. Мозок видавав лише фрагменти:  

Очі.  

Тіло.  

Родимка на животі.  

Але найбільше — очі. Вони не брешуть. Хочеться розтопити той лід, який я там побачив. Хотів підпалити, але передумав. Ця звичка застрягла в мені ще з часу розставання з Марго. Хотів покинути, але ніяк не можу розпрощатися з нікотиновою слабкістю. Прийшов у номер. Тиша здавалася сумнішою, ніж зазвичай.  Я ліг просто в одязі й заснув.  

Ранок був важким. Голова розколювалася, у роті пересохло. Глянув на годинник — дев’ята ранку. Напевно, хлопці вже прокинулися. Прийняв душ, холодна вода трохи привела до тями. У дзеркалі відображення було не найкращим — набрякле обличчя, темні кола під очима.  

Ось таким, бухим, я хотів учора знайомитися з дівчиною? Вона б мене такого такого просто відправила далеко і надовго.  Може, й добре, що нічого не вийшло.  Взяв телефон і пішов до Олега. Він зараз — єдина ниточка, яка веде до неї.  

Олег сидів, навколо нього розкидані порожні пляшки з водою, а в руках ще одна. Вигляд не кращий за мій. Я вирішив перейти відразу до справи.  

— Слухай, ти можеш дати мені контакти вчорашньої танцівниці?  

Друг поглянув на мене з підозрою.  

— Що, зачепило?  

Я не стримався.  

— Та не те слово.  

— То як? Даси номер?  

Голос звучав уже нетерпляче.  

— Та дам, не нервуй так. В мене навіть є відео танцю, яке вона скидала. Чекай, зараз знайду телефон.  

Олег піднявся, похитуючись, пішов у пошуках гаджета. Я лише мовчки спостерігав, відчуваючи, як серце калатає. Через хвилину він повернувся й кинув телефон на стіл.  
— Все, скинув. Дзвони своїй русалці, а я в душ.  

І зник за дверима. Я глянув на сповіщення на телефоні, відчуваючи, як хвиля нетерпіння накриває з головою. По дорозі в номер думки плуталися, а серце билося швидше, ніж треба. Я не вірив, що зараз почую її голос. В голові проносилися сотні варіантів.  

Може, вона давно у стосунках.  

Може, вона останнє стерво.  

Може, я просто вигадую зайвого.  

Але щось у мені відмовлялося в це вірити. Підійшов до вікна — дощ забивав у скло, перехожі поспішали, ховаючись під парасолями. Небо сіре, важке, як її очі. Я зробив глибокий вдих і набрав збережений номер.  

Гудок.  

Другий.  

Третій.  

— Алло.  

Голос дзвінкий, жвавий — не такий, як я собі уявляв.  

— Доброго дня, моє ім’я Влад, — представився я, збираючи думки докупи.  

— Зрозуміло. Що ви хотіли?  

Голос не видавав ні зацікавленості, ні здивування.  

Я заговорив швидко, на одному видиху:  
— Ви тільки не вибивайте. Я був на вечірці, де ви виступали. Це було… неймовірно. Але мені здалося, що ви трохи сумні. Я хотів би познайомитися.  

Пауза.  

— Ем… Насправді, — голос став трохи прохолоднішим, — по-перше, я не знайомлюсь із тими, хто просто бачив виступ. По-друге, кілька днів тому я зламала руку, тому танцювала не я, а моя колега. По-третє, якщо ви хочете її найняти — забудьте!  

Я застиг, переварюючи інформацію. В голові ще звучали звуки тієї музики, рухи танцю, ідеальна фігура…  

— Ні, я не про це. Вона справді мені сподобалася. Як дівчина.  

— Ви знаєте, скільки разів ми це чули? — вона перебила мене.  

— Навіть не здогадуюсь, — чесно відповів я. — Але я справді зацікавився, я не збоченець, просто… Може, ви спочатку запитаєте її? Нехай вона вирішує сама.  

На тому кінці пролунало сміх.  

— Що смішного?  

— Просто… Якби ви розмовляли з нею, вона б уже вибила. Її не цікавлять стосунки.  

Я мовчки ковтнув.  

— У неї є хлопець?  

— Точно не знаю, але думаю, що нема.  

Ця відповідь чомусь потішила мене.  

— То можете запитати?  

— Добре, Ромео, чекай.  

І вибила. Я почав безглуздо ходити по номеру. Переодягнувся. Знову почистив зуби. Перевірив пошту. Перечитав новини, хоча нічого не засвоював. Минуло рівно двадцять три хвилини і телефон задзвонив. Я ледь не випустив його з рук.  

— Алло! Ну що?  

— Як я й казала. Вона навіть чути нічого не хоче. І вона вже поїхала — була тут лише місяць.  

Я мовчав. Щось важке навалилося на груди. Вона з’явилася, зібрала хмари над моєю головою й зникла.  

— Можете щось сказати про неї? - запитав з надією. 

— Не думаю, що це доречно.  

— Будь ласка. - промовив від безвиході.