2 глава

Серце глухо вдарилося об ребра.  

— Ей, ти чого занервував? Все нормально, рот не закривай, — голос лікаря повернув мене в реальність, але я не переставав стежити за Людою поглядом.  

— На Люду я тобі дивитися не забороню, але головою не крути — можу щось зайве зачепити, — навіть крізь маску було видно усмішку Віктора Сергійовича. — Знову ти заполонила хлопця, дивись, як нервує. - звернувся він до дівчини. 

— То не я, а страх перед інструментами. Я зайвий раз на очі не потрапляю.  

— А чого? — не втримався я.  

— Влад, інших пацієнтів я присікаю, але ти мені подобаєшся. Тому бажаю удачі. Але просто не буде, можеш і не розпочинати. - трохи насторожено промовив лікар.  Щось мені ця відповідь не сподобалася, але  і на серйозну розмову це не схоже. 
 Коли робота була закінчена, я хотів щось сказати, але Віктор Сергійович уже показував на двері. Я ще раз глянув на її маленьку спину, а потім вийшов.  

За дверима лікар зупинив мене.  
— Дві години не їсти й не пити. І ще, Влад… Якщо ти поклав око, щоб просто розважитися — забудь. Вона хороша. Може, мені здалося, що ти зацікавився, але май на увазі. Думаю, ти зрозумів, про що я .  

Я лише кивнув, розрахувався й, сам не знаючи чому, відповів:  
— Я її не ображу, не переживайте.  

На вулиці я постояв трохи, підморгнувши холодному вітру. Минуло хвилин двадцять, і нарешті вийшла Люда. Я рушив слідом, сам не розуміючи, що мене до цього змушує.  

— Люда, зачекайте!  

Вона не зупинилася. Я пришвидшився і підлаштувався під її кроки. 
 
— Може, Вас підвезти?  

— Я до незнайомих дядьків у машину не сідаю.  

Її голос був рівним, байдужим, ніби їй зовсім не цікаво, хто й що говорить поруч.  

— Але я не незнайомий. Ви знаєте, що мене звати Влад, а ваш начальник сказав, що я хороший, тож…  

— Тож, такий хороший Влад, не піти б вам туди, де це оцінять?  

Я посміхнувся, але вона цього не бачила.  

— А я хочу, щоб саме Ви оцінили!

— Це гра в одні ворота. Від мене нічого не дочекаєтеся. Просто повірте на слово, скажіть «дякую» і йдіть в іншу сторону. - спокійно відповіла дівчина.  

Ми підійшли до зупинки, де вона чекала автобус, а я просто стояв поряд, вдивляючись у її обличчя. Чим більше дивився, тим більше впевнювався, що це вона. Але ту дівчину звали Міла… Чи це лише збіг?  

— Слухай, ти чого така зла?  

— Ми вже на «ти»? — вона навіть не здивувалася. — Але без різниці. Можеш мене залишити. Жалітися і влаштовувати істерики не буду.  

«Снігова королева», промайнуло в голові. Цікаво, яка в неї усмішка.  

— Може кави вип’єш зі мною?  

— Тобі не можна.  

— А ти переживаєш?  

— Дуже. Ми після роботи тобі лікували, не для того, щоб ти все не звів нанівець. — якось агресивніше сказала.

— Значить, потім знову прийду до вас. Я завтра тут буду тебе чекати.  

— Як хочеш. Як нема чим зайнятися — я тобі не допоможу.  

Приїхав автобус. Вона сіла, так і не поглянувши на мене. Я запам’ятав номер і лишився стояти серед лапатого снігу і проводжати його поглядом.