2 глава

              Влад

    Кілька років тому…

Таксі швидко доставило мене в пункт призначення. На годиннику двадцять друга, серпнева ніч тягнеться повільно, мов спогади, що ніколи не зітруться. Останні дні літа. Я підпалив цигарку, зробив затяжку й глянув на небо. Порожнє. Аж надто схоже на стан моєї душі. Жодної зірки. Скоро буде дощ.  

Сьогодні парубоцька вечірка у мого найкращого друга. Іти не хотілося, але псувати йому свято власними проблемами — не варіант. Ми три роки тому домовлялися, що він буде моїм свідком на весіллі з Марго. Тепер усе змінилося — Артур щасливий наречений, а я одинак, що давно розучився довіряти жінкам.  

Ні, я щиро радію за нього. Ліза — чудова дівчина, видно, як кохає його. Але, на жаль, не всім так щастить знайти свою людину, щоб бути разом у горі й радості…  

Марго з’явилася в моєму житті ще на першому курсі. Я жив у гуртожитку, вона — знімала квартиру. Спочатку ми мало спілкувалися, хоч і були в одній групі, але з часом все закрутилося. Я допомагав їй з навчанням, бо воно їй важко давалося. Вона своєю жіночністю і, мабуть, хитрістю обвела мене навколо пальця... Артур не раз казав, що вона нещира, що щось у ній не так. А я? Я не бачив. Не помічав очевидного.  

Роки навчання пролетіли, я зубрив, працював, щоб не просити гроші у матері. Робив усе для нас. Перед випуском навіть купив обручку — хотів зробити пропозицію після поїздки в гори. Але у вечір випускного вона від мене пішла.  

— Пробач, але ми занадто різні. Я не хотіла казати раніше, бо боялася, що це вплине на навчання. Але давай залишимося друзями. Ти повернешся у Вінницю, а я залишусь тут, я молода, хочу ще погуляти…  

Вона ще щось говорила, але я вже не чув. Просто розвернувся, зробив декілька кроків і запитав:

— Ти впевнена?  

Ні слова у відповідь. Я пішов. Бачилися ми ще лише раз — коли я забирав деякі речі. Заходити не хотів, тому відправив Артура, але вона вибігла на вулицю. Дивився на неї, таку рідну, кохану… але вже колишю.  

— Артур сказав, що ти добре тримаєшся, — сказала тихо.  

— А ти що хотіла? Щоб мене з Дніпра дістали?  

Вона зітхнула.  
— Та ні, я не це мала на увазі. Просто переживала… не чужі ж люди все ж.  

Я трохи офігів.  

— Ні, більш чужих за нас нема. Я тебе зовсім не знаю. Дякую за урок. Прощавай.  

Артур уже вийшов із моїми речами, ми рушили.  

— Сподіваюсь, ти ще знайдеш свою… — почув я за спиною, нічого не відповів. Думати про це не хотілося.  

Пив багато. Артур витягнув мене з тієї ями — поїхав зі мною у Вінницю, допоміг у справі батька. Після його смерті мати самотужки тягнула бізнес, і коли я взявся за голову, вона була тільки рада.  

Батько займався перевезеннями, мав кілька вантажівок. Я вирішив розширюватися, продав квартиру, яку подарували мені батьки, коли ми з Марго приїжджали, то залишалися лише там, вона не хотіла з моєю мамою спілкуватися. Лише в рідкісних випадках.

Мати була проти продажу, але жити там я вже не міг. Тому було вирішено і я не прогадав.  

Тільки от ставлення до жінок кардинально змінилося.  

Озираючись назад, я розумію, що сам винен. Не треба було зраджувати себе, а я занадто багато поступався. Начебто дрібниці — як приготування їжі. Я обожнюю домашню кухню. За п’ять років Марго готувала разів десять. Я не кажу, що місце жінки на кухні. Але ж можна хоча б іноді порадувати себе і кохану людину.  

Або стосунки з матір’ю.  

Мати завжди казала:  

— Це твоє життя, сину. Вирішуй сам. Я прийму будь-який твій вибір. Тільки не дури дівчатам голову, стався з повагою. Так, як би ти хотів, щоб ставилися до твоєї сестри.  

Я завжди намагався не переходити кордони. Навіть якщо між нами був лише секс, то це за взаємною згодою.  

Але стосунки? Я не можу про них думати. Напевно, я однолюб. Не знаю, чи зустріну ту, яка зачепить струни моєї душі.  

Віддався роботі. Знайшов там своє спасіння. Деякий час жив із матір’ю, потім орендував житло.  І ось вже кілька років я — затятий холостяк.  

З жінками все чітко. Я нічого не обіцяю — вони нічого не вимагають. Ні більше, ні менше. 

Я зробив останню затяжку й кинув недопалок у бік, розчавивши його носком взуття. Вечір тягнувся неквапно, повітря було ще теплим, але вже пахло осінню.  

Друг пообіцяв мені залити непристойну дозу алкоголю, щоб я нарешті розслабився.  

— Ну що ж, наречений, не підведи! — буркнув собі під носа й попрямував до ресторану.  

Швидко знайшов нашу VIP-кімнату—всі вже були на місці. Окрім нас двох, за столом сиділи його брат Славік, друг дитинства Олег та наш колега Діма. Компанія невелика, але свої. Привітався, зручно вмостився, і через кілька хвилин все закрутилося. Багато пили, жартували, проводжали нареченого у нове життя, обіцяли його Лізі, що посидимо культурно, в чоловічій компанії, без стриптизу. Але Олег би не був Олегом, якби не вигадав чогось неочікуваного, нареченого чекав сюрприз, і ми самі ще не знали, який саме.  

Минуло близько двох годин. Олег кудись зник, і атмосфера раптово змінилася. Світло над столом згасло, залишивши лише тьмяне освітлення біля дверей. Імпровізована сцена утворилася сама собою, ніби чекала свого моменту.  

Олег повернувся — очі горіли, усмішка розтягнулася до вух. Музика змінилася. Струнно- ударний мотив, загадковий і магнетичний. І раптом вона з’явилася. Руде волосся спалахнуло у напівтемряві, яскрава помада підкреслювала холодний вираз обличчя.  

Вона почала танцювати. Танець живота. Рухи повільні, майже гіпнотичні. Зелений костюм мерехтів у світлі, тінь грала на її шкірі. Вона танцювала так, ніби нас тут не було. І що дивно — в очі не дивилася. Я не міг відірватися.  

Світла шкіра, закрите декольте. — Дідько, як в такому костюмі можна було все сховати? — подумав собі. Ідеальне тіло, ніби створене для руху. Родимка на животі. Я зупинився на ній поглядом.   

Чомусь саме на ній. Хотілося доторкнутися. Поцілувати.  

Час застиг. Був тут лише я і вона. Я сидів і заворожено дивився. На якусь мить наші очі зустрілися.