1 глава

Влад

Лютий цього року дійсно виправдав свою назву — сніг засипав місто, а мороз пробирав до кісток. У таку погоду будь-який зубний біль стає ще відчутнішим, особливо коли холодне повітря пронизує кожен вдих. Я вже третій місяць живу в Рівному, більше, ніж будь-де раніше. Наша компанія активно розширює діяльність, і новим філіалом я вирішив зайнятися особисто. Мій партнер, щасливо одружений і в очікуванні поповнення в сім’ї, тож мені, запеклому холостяку, було простіше прийняти цю зміну як у моральному, так і у фізичному плані.

Зміна обстановки пішла мені на користь. Взяв цигарку, підпалив, але відразу ж викинув, бо пошкодував. Зубний біль не залишав вибору, тож довелося шукати контакти стоматолога, з яким уже працювала наша компанія. Приємний чоловік, та й до знайомого лікаря йти якось спокійніше. Дістав телефон, знайшов потрібний номер і, вагаючись до першого болісного вдиху, набрав.

— Віктор Сергійович, доброго дня, Влад Князевич турбує. Пам’ятаєте мене?

— Доброго! Звісно пам’ятаю, я ще не настільки старий. Ти дзвониш просто поговорити чи з чимось серйозним? У мене пацієнт чекає…

Чоловік одразу перейшов до справи, без зволікань. Я вдихнув і на одному видиху виклав усе:

— Я зараз у Рівному, зуб болить нестерпно, знеболювальне вже не допомагає. Хотів би записатися до вас.

— Приходь сьогодні на 18:00, підійде? Раніше ніяк. Помучу тебе трохи, адресу скину пізніше.

— Домовилися, дякую! Не буду більше відволікати.

Я завершив дзвінок, і стало моторошно: не в такій компанії хотілося б провести вечір п’ятниці. Щоб не накручувати себе, загрузився роботою. Коли прийшла адреса, вирішив перестрахуватися й перевірити місце. Але перед цим треба поїсти, бо потім, мабуть, буде не до того.

А поїсти я люблю, особливо якщо це домашня їжа. А якщо ще й випічка — ооой, мінус холостяк! От тільки де таку знайти, щоб іноді балувала смачненьким і водночас була спорідненою душею?

Спочатку знайшов стоматологію, а потім вирішив пройтися пішки до кафе, яке помітив дорогою. Вулиця була красиво засніжена, і я дозволив собі трохи насолодитися пейзажем.

 У кафе панувала затишна атмосфера. Я зробив замовлення й став чекати. У такі моменти зайві думки починають лізти в голову, а я цього не люблю. Коли принесли страву, я на сумній ноті завершив трапезу й вирушив на прийом.

Сніг падав густими, лапатими пластівцями. Артур, мабуть, має рацію, коли називає мене романтиком. Я й справді помічаю й люблю такі речі. Перед входом до стоматології струсив із себе сніг і зробив невпевнений крок усередину. Віктор Сергійович зустрів мене, вочевидь приймав, уже після основного робочого дня.

— Доброго вечора! Я прибув на розтерзання. Одразу попереджаю: яка б не була проблема, мені потрібна анестезія. А краще подвійна!

Лікар глянув із хитринкою й розсміявся:

— Іди, бідолахо, в третій кабінет, зачекай мене кілька хвилин.

Він ще щось заповнював біля рецепції, а я зняв верхній одяг, натягнув бахіли й попрямував до кабінету. За спиною почув чиїсь кроки, але не звернув уваги, лише чув уривки короткої розмови.

— Люда, ти теж можеш іти, я тут сам упораюся.

Дівчина відповіла спокійно:

— Віктор Сергійович, я вас не залишу. У мене все одно планів немає.

— Як хочеш, наполягати не буду.

Дві пари кроків наблизилися. Лікар швидко й упевнено влаштував мене в кріслі, направив світло, медсестра підготувала інструменти  і почалося. Укол. Гул бормашини. Я лежав із заплющеними очима, стискаючи підлокітники й намагаючись ні про що не думати.

Минуло хвилин сорок. Лише коли почали ставити пломбу, я наважився розплющити очі.

— Люда, подивись, давай ще цей зубний наліт приберемо, мені він не подобається.

Дівчина нахилилася. До цього я бачив лише її потилицю, руки, чув голос. А тепер її обличчя було зовсім близько. Мозок викинув спогад — забутий, але такий яскравий. Я подивився в її очі  і щось усередині болісно стиснулося.

Ні. Не може бути.
Або… все-таки може?..