1 глава

Від автора:

З метою запобігання розповсюдження книг на піратських сайтах, інформую, що мої книги лише тут:

https://booknet.ua/tamara-yurova-u11282893

Влад

Лютий цього року дійсно виправдав свою назву — сніг засипав місто, а мороз пробирав до кісток. У таку погоду будь-який зубний біль стає ще більш відчутним, особливо коли холодне повітря пронизує кожен вдих. Я вже третій місяць живу в Рівному більше, ніж будь-де, наша компанія активно розширює свою діяльність, і новим філіалом я вирішив зайнятися особисто. Мій партнер, щасливо одружений, очікує поповнення в сім'ї, тому мені — запеклому холостяку, було простіше прийняти цю зміну, як у моральному, так і у фізичному плані.

Зміна обстановки мені тільки на користь. Взяв цигарку, підпалив, але відразу ж викинув, пошкодував. Зубний біль не давав вибору, довелося шукати контакти стоматолога, з яким вже працювала наша компанія. Приємний чоловік, а до знайомого лікаря йти якось спокійніше. Дістав телефон, знайшов потрібний контакт і, вагаючись до першого болісного вдиху, набрав номер.

— Віктор Сергійович, доброго дня, Влад Князевич турбує. Пам'ятаєте мене? 
 
— Доброго! Звичайно пам'ятаю, я ще не настільки старий. Ти дзвониш просто поговорити чи щось серйозне? У мене пацієнт чекає…  

Чоловік одразу до справи, без зволікань. Вдихнув і на одному видиху видав все: 
 
— Я тут у Рівному, зуб болить нестерпно, знеболювальне вже не допомагає. Хотів би записатися до вас. 
 
— Приходь сьогодні на 18:00, підходить? Раніше ніяк. Помучу тебе трохи, скину адресу пізніше.  

— Домовились, дякую! Не буду більше відволікати.  

Вибив дзвінок, і стало моторошно, не в такій компанії хотілося б провести вечір п’ятниці. Щоб не думати зайвого, загрузив себе роботою. Коли прийшла адреса, вирішив перестрахуватися й перевірити місце. Але перед цим - поїсти, бо потім, мабуть, буде не до того. А поїсти я люблю, особливо якщо це домашня їжа. А якщо ще й випічка - ооой, мінус холостяк! Лише де ж таку знайти, щоб іноді балувала смачненьким і при цьому була спорідненою душею?

Спочатку знайшов стоматологію, а потім вирішив пройтися пішки до кафе, яке бачив дорогою. Вулиця була красиво засніжена, і я вирішив насолодитися пейзажем. У кафе панувала затишна атмосфера, зробив замовлення і став чекати. В такі моменти непотрібні думки починають лізти в голову, а я цього не люблю. Принесли страву, і на сумній ноті я завершив трапезу, вирушаючи на прийом.

Сніг падав густими лапатими пластівцями . Артур, мабуть, правий, коли називає мене романтиком. Адже я помічаю і люблю такі речі. Перед входом до стоматології струсив з себе сніг і зробив невпевнений крок. Віктор Сергійович зустрів мене, вочевидь, приймав уже після робочого дня.  

— Доброго вечора! Я прибув на розтерзання. Відразу попереджаю — яка б не була проблема, мені потрібна анестезія, а краще подвійна!  

Лікар поглянув з хитринкою і розсміявся: 
 
— Іди, бідолахо, в третій кабінет, зачекай мене кілька хвилин.  

Він ще щось заповнював біля рецепції, а я зняв верхній одяг, натягнув бахіли й пішов до кабінету. За спиною почув чиїсь кроки, але не звернув уваги, лише коротку розмову, що загубилася в шелесті сніжинок за вікном.

— Люда, ти теж можеш іти, я тут сам упораюся.  

Дівчина навіть не замислилася, відповіла спокійно, але впевнено:  

— Віктор Сергійович, я вас не залишу. У мене все одно планів немає.  

— Як хочеш, наполягати не буду.  

Дві пари кроків наблизилися до мене. Лікар швидко й упевнено влаштував мене в кріслі, направив світло, медсестра підготувала інструменти, і почалося. Укол. Гул бормашини. Я лежав із заплющеними очима, стискаючи підлокітники, намагаючись не думати зайвого.  

Минуло хвилин сорок. Лише коли почали ставити пломбу, я наважився поглянути.  

— Люда, подивись, давай ще цей зубний наліт приберемо, мені він не подобається.  

Дівчина нахилилася. До цього я бачив лише її потилицю, руки, чув голос, а зараз Її обличчя було близько. Мозок викинув спогад, забутий, але такий яскравий, а зараз поглянув у її очі — і щось у мені стиснулося.  

Ні. Не може бути. Або… все-таки може?..  

Серце глухо вдарилося об ребра.  

— Ей, ти чого занервував? Все нормально, рот не закривай, — голос лікаря повернув мене в реальність, але я не переставав стежити за Людою поглядом.  

— На Люду я тобі дивитися не забороню, але головою не крути — можу щось зайве зачепити, — навіть крізь маску було видно усмішку Віктора Сергійовича. — Знову ти заполонила хлопця, дивись, як нервує. - звернувся він до дівчини. 

— То не я, а страх перед інструментами. Я зайвий раз на очі не потрапляю.  

— А чого? — не втримався я.  

— Влад, інших пацієнтів я присікаю, але ти мені подобаєшся. Тому бажаю удачі. Але просто не буде, можеш і не розпочинати. - трохи насторожено промовив лікар.  Щось мені ця відповідь не сподобалася, але  і на серйозну розмову це не схоже. 
 Коли робота була закінчена, я хотів щось сказати, але Віктор Сергійович уже показував на двері. Я ще раз глянув на її маленьку спину, а потім вийшов.  

За дверима лікар зупинив мене.  
— Дві години не їсти й не пити. І ще, Влад… Якщо ти поклав око, щоб просто розважитися — забудь. Вона хороша. Може, мені здалося, що ти зацікавився, але май на увазі. Думаю, ти зрозумів, про що я .  

Я лише кивнув, розрахувався й, сам не знаючи чому, відповів:  
— Я її не ображу, не переживайте.  

На вулиці я постояв трохи, підморгнувши холодному вітру. Минуло хвилин двадцять, і нарешті вийшла Люда. Я рушив слідом, сам не розуміючи, що мене до цього змушує.  

— Люда, зачекайте!  

Вона не зупинилася. Я пришвидшився, підлаштувався під її кроки. 
 
— Може, вас підвезти?  

— Я до незнайомих дядьків у машину не сідаю.  

Її голос був рівним, байдужим, ніби їй зовсім не цікаво, хто й що говорить поруч.