Розділ 12.1

Я дивлюся на нього ще кілька секунд після цих слів і… нічого не кажу. Вперше навіть не намагаюся його виправити, не чіпляюся за формулювання, не нагадую, що я йому не належу. Це було б марно. Я бачу це по його очах, по тому, як він стоїть, як дивиться — він уже все вирішив для себе. І змінювати це зараз просто немає сенсу.

І найгірше — мені це подобається.

Його впевненість. Його ця внутрішня сила, яка не потребує зайвих слів. Він не говорить багато, не будує красивих обіцянок, як це робив Марк. Арсен просто діє. Якщо він щось вирішив — він це зробить. Крапка. І ця різниця між ними зараз здається настільки очевидною, що я навіть не розумію, як раніше могла цього не бачити.

Я відводжу погляд, щоб він не прочитав зайвого в моїх очах, і повертаюся до свого сніданку, хоча апетит уже не той, що був кілька хвилин тому. Всередині все якось дивно переплітається — тривога, спокій, збентеження і щось ще, що я поки що навіть не намагаюся назвати.

Після сніданку все відбувається майже мовчки. Ми не повертаємося до цієї розмови, і я навіть вдячна за це. Арсен просто бере ключі, каже, що відвезе мене додому, і я не сперечаюся. Дорога минає спокійно, але ця тиша між нами вже інша — не напружена, а якась насичена. Наче кожен із нас думає про своє, але ці думки все одно перетинаються десь посередині.

Коли ми зупиняємося біля мого будинку, він глушить двигун і дивиться на мене.

— Я почекаю, — каже коротко. — Хочу відвезти тебе в універ.

Я хитаю головою майже одразу.

— Не треба, — відповідаю, відстібуючи ремінь. — Я сама.

Він дивиться уважно, ніби зважує, чи варто сперечатися, але врешті лише киває.

— Добре.

Я виходжу з машини, відчуваючи на собі його погляд, і швидко заходжу в під’їзд, ніби боюся, що якщо затримаюся ще хоч на секунду — щось знову зміниться.

Але справжній “сюрприз” чекає на мене вже за дверима квартири. Я тільки-но переступаю поріг, як одразу розумію — щось не так. І вже за секунду в коридор виходить батько.

Я завмираю на місці, бо розумію, що це не найкращий початок дня.

Насправді я вже й не пам'ятаю, коли востаннє бачила тата. Він завжди багато працював, але останні місяці його практично немає вдома. І те, що він зараз тут, стало для мене несподіванкою. 

За його спиною стоїть Ваня, і виглядає він так, ніби його щойно зловили на чомусь дуже неприємному. Очі трохи відведені вбік, плечі напружені. Одразу зрозуміло, хто тут усе про мене “доповів”.

Батько дивиться на мене так, ніби я щойно зробила щось непробачне.

— Де ти була? — його голос різкий, без жодного натяку на спокій.

Я знімаю кросівки повільніше, ніж потрібно, тягну час, хоча чудово розумію — це нічого не змінить.

— Я вже доросла, — відповідаю рівно, піднімаючи на нього погляд. — І маю право ночувати там, де хочу.

Його обличчя моментально темніє.

— Мені не потрібна гуляща донька! — різко кидає він, і в його голосі стільки злості, що геть на нього не схоже.

Я фиркаю. Просто не можу стриматися.

— Серйозно? — тихо, але з іронією питаю. — Тобі взагалі колись було діло до того, де я і що роблю?

Це звучить жорсткіше, ніж я планувала. Але я не шкодую.

— Я сама себе забезпечую, сама навчаюся, сама вирішую свої проблеми, — продовжую, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля обурення. — І, якщо чесно, якби могла, я б давно вже жила окремо.

Я роблю крок вперед, проходячи повз нього.

— Але, на жаль, оренда квартири — це трохи дорожче, ніж мої можливості, — додаю вже тихіше, але не менш різко.

У коридорі зависає напружена тиша. І я відчуваю, що це ще далеко не кінець цієї розмови, але все одно хочу піти до своєї кімнати і зачинитися там. 

Я вже майже доходжу, коли за спиною знову лунають його кроки. Важкі. Різкі. І я навіть не обертаюся — знаю, що він не зупиниться. Не сьогодні. Не зараз. Мені хочеться просто зачинити двері, залишитися наодинці, але, здається, мені цього не дозволять.

— І навіть не думай! — його голос наздоганяє мене, змушуючи різко зупинитися. — Якщо ти надумаєш притягнути в цей дім малого спиногриза — я його забезпечувати не буду!

Я завмираю. Слова ніби доходять не одразу.

— Я і так гарую як віл, з ранку до ночі, щоб вас усіх витягнути! — продовжує він, і в його голосі вже не просто злість, а якась втома, змішана з роздратуванням. — І ще один рот у цій квартирі я терпіти не збираюся!

Я повільно повертаюся до нього обличчям і дивлюся. Просто дивлюся, намагаючись зрозуміти, звідки це взагалі взялося.

— Ти зараз серйозно? — питаю тихо, але в моєму голосі вже чути холод.

Я щиро не розумію. Ми з батьком ніколи не були особливо близькими — це правда. Але й такими чужими теж не були. Ми якось співіснували, не лізли одне одному в душу, не сварилися без причини. І зараз я просто не впізнаю його.

— До чого тут взагалі дитина? — додаю вже трохи голосніше, відчуваючи, як всередині починає закипати обурення.