Розділ 12

Я знову беру чашку до рук, роблю маленький ковток кави, ніби намагаюся виграти ще кілька секунд тиші, перш ніж щось сказати. Гаряча рідина розливається всередині приємним теплом, трохи заспокоює, хоча думки все одно крутяться занадто швидко. Поруч лежать круасани — рум’яні, ще теплі, і запах у них такий, що я просто не витримую. Обережно беру один, відламаний шматочок майже тане в роті, і я на мить заплющую очі, ловлячи це відчуття простого, звичайного задоволення. Вчора я не їла. Взагалі. І зараз тіло нагадує про це дуже наполегливо.

Арсен навпроти не їсть. Лише тримає чашку з кавою і дивиться кудись повз мене, ніби мене тут немає. Його погляд заглиблений, важкий, і мені навіть не треба гадати, про що він думає. Я це знаю. 

Вчорашня ніч. Марк. Те, що сталося. І, мабуть, те, що він хоче з цим зробити. 

Я ловлю себе на думці, що зараз у його голові, швидше за все, прокручуються зовсім не мирні сценарії. І від цього має стати тривожно, але чомусь не стає.

Навпаки.

Дивно, але мені подобається це відчуття.

Те, що хтось за мене хвилюється. Те, що хтось готовий стати на мій захист. У моєму житті такого майже не було. Я завжди якось сама. Завжди розбиралася зі своїми проблемами, не перекладаючи їх ні на кого. Батьки зайняті своїм життям, брат… так, він турбується, але це інше. Це не те. Не той рівень. Не та глибина.

А тут…

Я дивлюся на Арсена і відчуваю, як щось всередині тихо відгукується. І, мабуть, саме тому наважуюся на наступні слова:

— Дякую, — кажу тихо, але щиро, піднімаючи на нього погляд.

Він ніби виринає з власних думок, кліпає, фокусується на мені, і на його обличчі з’являється легка, коротка усмішка. Не така, як зазвичай — без іронії, без гри. Справжня.

Арсен ставить чашку на стіл, нахиляється трохи вперед, спираючись ліктями, і ця відстань між нами скорочується настільки, що я миттєво відчуваю, як серце починає битися швидше. Його погляд стає уважнішим, глибшим, і я раптом усвідомлюю, що занадто довго на нього дивлюся. Занадто уважно. І від цього стає ніяково.

Я відводжу очі, але запізно — він уже все помітив, і саме в цей момент мене накриває ще одна думка. Наскільки він красивий. Впевнений у собі. Сильний.

І наскільки я поруч із ним ніби не на своєму місці. Наче ми справді з різних світів. Не тільки через гроші чи спосіб життя. А через внутрішнє відчуття себе. Він знає, ким є. Завжди. А я… я досі іноді гублюся.

І, здається, він це відчуває, бо наступної миті його рука накриває мою. Дуже обережно та ніжно. Наче він справді боїться зробити мені боляче.

Я завмираю, але руку не прибираю.

Його дотик теплий, впевнений, і від нього тілом проходить легкий струм, від якого хочеться одночасно і відсунутися, і навпаки — залишитися так довше.

— Я серйозно, — тихо каже він, дивлячись прямо на мене. — Я готовий на все заради тебе.

Я мимоволі затримую подих.

— І все, що я тобі казав — це не просто слова, — додає, трохи стискаючи мою руку. — Я не жартую. Я доведу тобі це.

Його голос звучить спокійно, але в ньому є ця впертість, яку я вже встигла помітити. Та сама, яка не дає йому відступити.

— Навіть якщо для цього доведеться кожен раз тебе рятувати, — ледь усміхається, але в цій усмішці більше напруги, ніж жарту. — Хоча я б дуже не хотів, щоб ти ще раз опинилася в такій ситуації.

Його погляд темніє, і я розумію — зараз він знову повернувся до тієї думки. До Марка.

— Тому, — додає Арсен уже жорсткіше, — мені доведеться з ним поговорити.

Я відчуваю, як його рука трохи напружується і розумію, що це “поговорити” може означати зовсім не розмову.

Повільно витягаю свою руку з-під його долоні, не різко, не демонстративно — скоріше обережно, ніби боюся зруйнувати ту крихку рівновагу, яка тільки-но між нами встановилася. Роблю ще один ковток кави, хоча вона вже трохи охолола, і піднімаю на нього погляд. Усередині все ще тепліє від його слів, але разом з тим десь глибоко зароджується тривога. Та сама, яка не дає просто розслабитися і прийняти все, як є.

— Я не впевнена, що тобі варто з ним говорити, — кажу тихо, але впевнено, намагаючись, щоб це не звучало як докір.

Він одразу ж хмуриться. Я бачу, як змінюється його погляд — стає більш різким, більш уважним.

— Ти хвилюєшся за нього? — питає прямо, а я навіть не замислююся над відповіддю.

— На Марка мені начхати, — відповідаю так само прямо, дивлячись йому в очі. І це правда. Абсолютна. Після всього, що було, в мені не залишилося нічого, крім порожнечі.

Я трохи нахиляюся вперед, відставляючи чашку, і додаю вже тихіше:

— Я хвилююся за тебе.

І в цю мить він ніби на секунду зависає. Здається, такого не очікував.

— Я не хочу, щоб у тебе були проблеми через нього. Через мене, — пояснюю, відчуваючи, як слова даються важче, ніж хотілося б.

Він фиркає, і цей звук дивно м’який. Майже веселий.

Арсен підводиться зі свого місця, обходить стіл, і я не встигаю навіть зрозуміти, що він робить, як він уже поруч. Надто близько. Занадто.