Розділ 11.1

Я ще кілька секунд лежу, дивлячись у стелю, ніби намагаюся впіймати той самий стан спокою, в якому засинала, але відчуття вже інше. 

Думаю про Арсена і про те, що його немає поруч, і це чомусь відгукується всередині. 

Я повільно підводжуся, обережно відкидаю ковдру і сідаю на край ліжка, проводячи долонями по обличчю, ніби збираю себе докупи. Все це було не сном — я дійсно тут, у його квартирі, в його речах, у його світі. І від цього стає якось ніяково, але разом з тим — цікаво.

Наважуюся встати і тихо виходжу зі спальні, ступаючи босими ногами по холодній підлозі. Квартира зустрічає тишею, але не тією глухою, як вночі — зараз вона інша, наповнена ранковим світлом і якоюсь дивною легкістю. Я йду коридором, орієнтуючись більше на відчуття, ніж на звук, і знаходжу його майже одразу.

Арсен на кухні. Він стоїть спиною до мене, у тих самих спортивних штанах і чорній футболці, які я бачила вчора. І я завмираю в дверному отворі, навіть не одразу розуміючи, що зупинилася. Він щось дістає з пакета, і вже за секунду повітря наповнюється ароматом свіжої випічки — теплим, м’яким, таким домашнім, що в мене миттєво стискається живіт. Я навіть не помічаю, як ковтаю, відчуваючи, що голод накриває хвилею.

Але не тільки це привертає мою увагу. Я дивлюся на нього занадто уважно ніби вперше бачу.

Його рухи спокійні, зібрані, він розкладає круасани на тарілці, наливає каву, трохи нахиляючись вперед, і в цей момент тканина футболки натягується на спині. Волосся трохи розкуйовджене після сну, і це робить його якимось менш холодним. Ближчим.

Сама не помічаю, як починаю його роздивлятися, ніби якась шпигунка, яка боїться бути поміченою, але не може відвести погляду. І, звісно ж, Арсен мене помічає.

Він зупиняється і піднімає голову. Наші погляди перетинаються, і мене ловлять на гарячому.

Я миттєво прокашлююся, ніби це допоможе замаскувати те, чим я щойно займалася, і невпевнено заходжу всередину, відчуваючи, як щоки зрадницьки теплішають.

— Доброго ранку, — тихо кажу, сама не впевнена, чому голос звучить трохи хрипко.

Арсен дивиться на мене уважно, трохи довше, ніж потрібно, а тоді запитує:

— Як ти почуваєшся?

Я на секунду замислююся, а тоді кажу:

— Добре. Я… добре спала.

Арсен киває, ніби це для нього щось важливе, і трохи відходить убік, киваючи на стіл.

— Сідай. Поснідаємо.

Я підходжу і сідаю, все ще відчуваючи легку ніяковість, яка нікуди не дівається, а він ставить переді мною тарілку і чашку.

— Ти коли встиг у магазин з’їздити? — питаю, намагаючись хоч якось розбавити цю дивну напругу.

Він ледь усміхається.

— Я не їздив. Для цього є доставка.

Я киваю, роблю ковток кави і відчуваю, як тепло розливається всередині. Це заспокоює, але не настільки, щоб не помітити його погляд. Арсен не відводить його і дивиться прямо. І я вже знаю, що зараз буде.

— Христю, — тихо починає, і в його голосі з’являється щось серйозніше, глибше. — Що вчора сталося?

Я завмираю на мить, стискаючи чашку в руках, ніби вона може стати для мене якимось щитом. Усередині піднімається хвиля сумнівів — чи варто йому це розповідати? Чи не стане це тією іскрою, яка розпалить ще більший вогонь? 

Я трохи знаю Арсена. Знаю, як швидко в ньому змінюється настрій, як легко він переходить ту межу, за якою починається неконтрольована лють. І якщо він дізнається, якщо зрозуміє, що зробив Марк, він цього не залишить. Не пробачить. Не відпустить.

Але потім перед очима знову спалахує вчорашня ніч. Темрява. Паніка. Його руки на мені. Мій страх. І той момент, коли я, задихаючись від жаху, пишу саме Арсену.

Я повільно вдихаю і розумію — мовчати не зможу:

— Марк… — починаю тихо, але голос трохи зривається, тому я роблю паузу і збираюся з думками. — Він сказав, що відвезе мене додому.

Я піднімаю на нього погляд лише на секунду, а потім знову опускаю очі в чашку, ніби там легше ховатися від цієї розмови.

— Але ми поїхали не туди, — додаю вже рівніше. — Зовсім не туди.

Кожне слово дається важче, ніж попереднє.

— Я не одразу зрозуміла, куди він звернув, а потім уже було пізно. Він… — я ковтаю, відчуваючи, як горло стискається. — Він зупинився десь на узбіччі. Почав говорити дивні речі. Мені ледь вдалося втекти.

І саме в цей момент я відчуваю, як щось змінюється. Різко та кардинально. Я піднімаю голову — і це вже не той Арсен, який кілька хвилин тому наливав мені каву і мовчки спостерігав.

Переді мною інша людина. Холодна. Жорстока. Небезпечна.

Арсен повільно спирається руками на стіл, напружуючи плечі, і дивиться на мене так, що в мене спиною пробігає холодок. Цей погляд… він не про мене. Не зовсім. Він про ситуацію, про злість, про щось, що всередині нього зараз рветься назовні.

Я бачу, як стискаються його щелепи. Як пальці впираються в поверхню столу так сильно, що, здається, ще трохи — і він його просто зламає.