Розділ 11

Арсен не каже нічого зайвого. Просто дивиться ще кілька секунд, ніби переконується, що зі мною справді все більш-менш добре, а тоді киває в бік коридору.

— Пішли. Тобі треба відпочити.

Я мовчки йду за ним, ступаючи майже беззвучно по підлозі, і ловлю себе на тому, що кожен крок віддається всередині дивним хвилюванням. Не страхом, уже скоріше якоюсь тихою напругою, яка змішалася з втомою.

Коли він відчиняє двері спальні, я завмираю на порозі. Тут усе таке ж, як і в решті квартири. Просторо. Стримано. Дорого.

Величезне ліжко, яке займає майже центр кімнати, темні відтінки, мінімум речей, і те саме панорамне вікно, за яким нічне місто розсипається вогнями. Ніби інший світ. Його світ. І я в ньому відчуваю себе зайвою. 

Ця думка з’являється на секунду, але я не встигаю її розвинути, бо Арсен обережно говорить:

— Якщо тобі некомфортно, я можу спати у вітальні.

Я повертаю до нього голову. В його голосі немає роздратування чи чогось іще. Лише спокій і турбота.

Я повільно хитаю головою.

— Ні, — тихо відповідаю. — Ліжко велике. Ми помістимося.

Я на секунду запинаюся, але все ж додаю:

— І… мені трохи страшно самій.

Це звучить чесно. Без прикрас.

Арсен дивиться на мене уважно, ніби намагається щось зрозуміти, а тоді просто киває без жодних зайвих питань.

Підходить до ліжка, знімає покривало, розправляє ковдру і киває мені, щоб я лягала. Я повільно підходжу і сідаю на край, відчуваючи, як м’якість матраца ніби забирає частину напруги з тіла. А тоді обережно лягаю.

Арсен дуже обережно вкриває мене, поправляє ковдру так, ніби я можу розсипатися від грубого руху. Його пальці на мить торкаються тканини біля мого плеча, і від цього дотику тілом проходить легка хвиля. А потім він обходить ліжко і лягає з іншого боку.

Між нами доволі велика відстань. Наче спеціально залишена. І я лежу, дивлюся в стелю, слухаю тишу, і розумію, що мені цього мало. Дивно. Неправильно. Але мало.

Ця відстань раптом здається надто великою. Ніби між нами не кілька десятків сантиметрів, а щось значно більше. І я не знаю, звідки в мені береться ця сміливість. Не думаю про це. Просто беру і рухаюся до нього.

Повільно підсуваюся ближче, майже несміливо, ніби даю собі останній шанс зупинитися, але не зупиняюся. І в ту ж мить відчуваю, як його рука обережно знаходить мене.

Арсен м'яко притягує мене ближче. Робить це без жодного натиску, наче боїться, що я передумаю. А я роблю якраз навпаки — притискаюся ближче, відчуваючи його тепло, його рівне дихання, і як він накриває нас обох ковдрою.

І вперше за цей день мені по-справжньому спокійно.

Ми не говоримо, і це мовчання не тисне. Не змушує шукати слова. Воно тепле. Наче між нами й не потрібно нічого пояснювати, ніби достатньо просто бути поруч і відчувати одне одного. 

Я лежу, притиснувшись до нього, і чую, як б’ється його серце — рівно, впевнено, трохи швидше, ніж зазвичай. Чи мені це лише здається? Можливо. Бо моє серце точно не спокійне. Воно то пришвидшується, то завмирає, і я боюся навіть зайвий раз поворухнутися, щоб не зруйнувати цей момент.

Його рука лежить на моїй спині, тепла, важка, але така потрібна. Я вдихаю глибше і ловлю його запах — той самий, який відчувала ще в машині. Тепер він ще ближче, ще сильніший, і від цього в голові з’являється дивна легкість. Я слухаю його дихання, відчуваю, як піднімається та опускається його грудна клітка, і мені не віриться, що це відбувається зі мною насправді. Що після всього, що сталося сьогодні, я лежу тут. З ним. У його обіймах.

І що найстрашніше — я не шкодую. Зовсім.

Ні про те, що написала йому. Ні про те, що приїхала сюди. Ні про те, що зараз поруч із ним. Вперше за довгий час я не намагаюся боротися з собою, не намагаюся переконати себе, що це неправильно, що так не можна. Я просто дозволяю собі відчувати. Хоч раз. Без страху. Без заборон.

Саме тому я таки засинаю, не одразу це усвідомлюючи. Просто в якийсь момент думки стихають, тіло розслабляється, і я провалююся в сон так легко, ніби мене хтось обережно підхопив і забрав звідси, залишивши лише спокій.

Без кошмарів. Без страху. Без цього важкого тиску, який супроводжував мене останні години.

Я сплю глибоко. Спокійно. Так, як не спала, здається, вже дуже давно.

Коли прокидаюся, світло якраз пробивається до кімнати і лягає на підлогу світлими плямами. Я не одразу розплющую очі повністю, просто лежу, прислухаючись до себе.

І тоді згадую, де я зараз і що зі мною сталося вчора. Вчорашній вечір був реальним, і я стільки всього пережила.

Повільно розплющую очі і повертаю голову вбік, шукаючи Арсена, адже точно пам'ятаю, що він засинав зі мною. Але ліжко поруч… порожнє. Його немає. І від цього усвідомлення усередині щось ледь помітно стискається.