Розділ 10.1

Арсен підходить ближче настільки тихо, що я навіть не одразу це помічаю. Його присутність відчувається теплом за спиною, легким рухом повітря, і лише тоді його голос порушує цю крихку тишу:

— Може, хочеш щось? Чай? Воду? — питає спокійно, без тиску, ніби боїться сказати щось зайве.

Я повільно хитаю головою, не відриваючи погляду від міста за вікном.

— Ні, нічого не хочу.

І це правда. Єдине, чого я зараз хочу — це щоб усе всередині нарешті заспокоїлося.

Він мовчить кілька секунд, ніби обдумує щось, а потім додає:

— Тобі краще прийняти душ. Я… залишу тобі речі. Твої треба випрати.

Я лише зараз опускаю погляд на себе і ловлю це відчуття — бруд, пил, розтріпане волосся, липкість на шкірі. І розумію, що він має рацію. Виглядаю я, м’яко кажучи, жахливо.

Тому просто киваю.

Арсен зникає десь у глибині квартири, а я залишаюся стояти біля вікна, обіймаючи себе руками, ніби тільки зараз починаю усвідомлювати, що все це — реально. Що я тут на його території. 

За кілька хвилин Арсен повертається, тримаючи в руках акуратно складений одяг.

— Ванна — в кінці коридору, — коротко каже, простягаючи мені речі.

Я беру їх, знову киваю і йду туди, куди він показав. Двері зачиняються тихо, і я на мить просто завмираю, дивлячись перед собою.

Ванна… Вона така ж, як і вся квартира — ідеальна. Світла плитка, яка буквально блищить, велике дзеркало, сучасна сантехніка — усе виглядає так, ніби тут ніхто не живе, ніби це не простір, а картинка з журналу.

І на цьому фоні я здаюсь собі зайвою. 

Повільно підходжу до раковини та піднімаю очі на своє відображення. Волосся сплутане, щоки брудні, під очима темні сліди, самі очі — великі, червоні від сліз. Я виглядаю розбитою. Так само і почуваюсь. 

Відвертаюся майже одразу, не витримуючи цього погляду, і швидко починаю знімати з себе речі. Кидаю їх у пральну машинку, не думаючи, а тоді заходжу в душову кабіну і вмикаю воду.

Гаряча вода накриває плечі, стікає шкірою, змиває з мене все — пил, бруд, залишки цього жахливого вечора. Я заплющую очі й стою так довше, ніж потрібно. Просто стою, дозволяючи собі не думати. Не згадувати. Але думки все одно повертаються. До Марка. До того, що сталося. До того, як я опинилася тут. І до Арсена.

Це все здається нереальним.

Я швидко закінчую, витираюся рушником і беру одяг, який він дав. І тільки зараз помічаю, що це його речі. Спортивні штани та футболка. І вони величезні.

Натягую штани, кілька разів підтягую їх на талії, але вони все одно сповзають і волочаться по підлозі. Футболка спадає з одного плеча, відкриваючи шкіру, і я машинально поправляю її, хоча це майже не допомагає.

Я тихо видихаю, бо все одно це краще. Значно краще, ніж те, в чому я була.

Коли виходжу з ванни й повертаюся у вітальню, Арсен стоїть біля дивану, щось швидко пише в телефоні. Його обличчя зосереджене, але варто дверям тихо скрипнути, як він піднімає голову і завмирає.

Він просто дивиться на мене довше, ніж потрібно. Його погляд ковзає повільно — від обличчя вниз, по плечах, по футболці, і зупиняється десь посередині, ніби намагається щось сказати, але не знаходить слів.

А я від цього погляду відчуваю, як щось всередині стискається й одночасно тепліє.

— Твої речі трохи завеликі, — кажу ніяково. — Але це все одно краще ніж те, у чому я була. 

— Тобі підходить, — Арсен відкладає телефон і повільно наближається до мене. Він стає зовсім близько і дивиться на мене так, наче я щось дійсно прекрасне. 

І саме тут я згадую, що ми перебуваємо у його квартирі. Зовсім самі. А за вікном глибока ніч. 

— Ти можеш спати в моїй спальні, — говорить тихо. 

— А ти? — питаю й одразу ж ніяковію, бо Арсен усміхається і тягнеться до мене рукою. Він обережно заправляє мені за вухо пасмо волосся, а я в цей момент майже не дихаю. 

— Хочеш, щоб я склав тобі компанію?

Я знаю, що він жартує і в жодному разі не переступить моїх кордонів, але проблема не в цьому. Я розумію, що не хочу залишатися сама. Зараз він потрібен мені як ніколи раніше, але при цьому я боюсь, що він якось не так мене зрозуміє. 

— Я жартую, Христю, — не дочекавшись від мене відповіді, Арсен робить крок назад, і саме в цей момент в мені прокидається сміливість. 

— Я хочу, щоб ти був поруч, — випалюю, поки не передумала, ще й за руку його хапаю для впевненості. 

Арсен явно здивований, і не приховує цього. А вже наступної миті знову наближається, а тоді ніжно та обережно пригортає мене до себе. Ну а я, звісно ж, дозволяю йому це, бо ці обійми — це саме те, що мені зараз потрібно.