Розділ 9.1

Я навіть не пам’ятаю, як опиняюся за кермом. Все відбувається настільки швидко, що свідомість просто не встигає за діями: ключі в руці, двері грюкають, двигун реве, і вже за секунду я вириваюся на дорогу, стискаючи кермо так сильно, що біліють пальці. 

Перед очима — лише екран телефону з її геолокацією, та сама точка, яка тепер важливіша за все інше. Я кидаю погляд на нього кожні кілька секунд, ніби боюся, що вона зникне, що ця крихітна мітка просто розчиниться в темряві, як і вона сама. 

Я кілька разів набираю її номер, але замість голосу чую лише холодне: “поза зоною досяжності”. Маячок уже не оновлюється, сигнал завис, і я не знаю — вона досі там чи вже ні. І від цього всередині піднімається справжня паніка, така, яку я не пам’ятаю, коли відчував востаннє.

Дороги майже порожні, місто давно заснуло, але мені байдуже на світлофори, на знаки, на швидкість. Я лечу, як скажений, проскакую на червоне, різко врізаюся в повороти, гальмую лише тоді, коли вже немає вибору. Машина реве, ковзає по мокрому асфальту, а я лише сильніше тримаю кермо і стискаю зуби, повторюючи подумки одне й те саме: тільки б встигнути. Тільки б вона була там. Тільки б нічого не сталося. І кожна секунда здається вічністю, кожен метр — недостатнім. Я ніколи ще так не боявся. Ніколи.

Коли навігатор нарешті показує, що я на місці, я навіть не встигаю нормально загальмувати. Погляд рветься вперед — темрява, пустка, якісь силуети будівель і раптом…

Христя буквально виривається з цієї темряви і вибігає прямо на дорогу. Серце на мить зупиняється. Я б’ю по гальмах з усієї сили, машина зривається в різкий скрегіт, колеса ковзають, і ще доля секунди — і я б її збив. Реально. Збив би.

Автівка зупиняється впритул до неї.  Настільки близько, що я бачу, як вона мружиться від світла фар, як її силует тремтить у цьому різкому світлі, як вона стоїть і не рухається.

Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. Я навіть не дихаю. Все тіло ніби паралізоване. В голові — порожнеча. А потім різко повертається реальність.

Я відчиняю двері, навіть не зачиняючи їх за собою, вибігаю під холодне нічне повітря і за кілька кроків опиняюся поруч із нею. І вже наступної миті просто притягую її до себе.

Сильно. Міцно. Наче боюся, що вона зникне, якщо я відпущу.

Христя така маленька. Холодна. Тремтить у моїх руках так, що це відчувається крізь одяг. І коли вона хапається за мене, втискається обличчям у груди і починає плакати, щось всередині мене остаточно обривається.

— Тихо… — видихаю, сам не впізнаючи свого голосу. — Все, я тут…

Я притискаю її ще ближче, проводжу рукою по її спині, по волоссю, намагаючись заспокоїти, хоча сам ще кілька секунд тому був на межі. Серце досі б’ється так, ніби зараз вистрибне з грудей, руки трохи тремтять — від страху, від злості, від усвідомлення, що могло статися.

Навіть не одразу можу зрозуміти, як вона тут опинилася. Цей район темний, пустий, чужий. Посеред ночі. І вона — сама. Перелякана. Розбита.

— Христю… — тихіше кажу, трохи відсторонюючись, щоб глянути на неї. — Що сталося? Як ти тут опинилася?

Але вона лише сильніше стискає пальці на моїй футболці, ніби боїться відпустити.

І я більше не питаю. Не зараз. Просто обіймаю її знову, закриваючи від усього світу, який, здається, щойно ледь її не зламав.

Я бачу, як поступово її дихання вирівнюється. Не одразу, не різко — повільно, ніби вона вибирається з глибокої води на поверхню. Тремтіння все ще проходить її тілом хвилями, але вже не таке сильне, не таке неконтрольоване. Вона міцно тримається за мене ще кілька секунд, ніби перевіряє, що я нікуди не зникну, а тоді трохи відсторонюється, і я, не відпускаючи її повністю, веду до машини. Відчиняю двері, допомагаю сісти, майже обережно, ніби вона може розсипатися від будь-якого різкого руху.

Оббігаю авто, сідаю за кермо й одразу вмикаю обігрів на максимум. Гаряче повітря починає наповнювати салон, але мені здається, що цього недостатньо, що її все одно морозить не від холоду. 

Я не рушаю. Просто сиджу, стискаючи кермо, і дивлюся на неї краєм ока. Вона не дивиться на мене. Її погляд застиг десь попереду, в одній точці, ніби вона досі там, у темряві, звідки я її щойно забрав.

— З тобою все добре? — мій голос звучить тихіше, ніж зазвичай. Обережніше. — Може в лікарню?

Вона повільно хитає головою.

— Ні, все нормально.

Але це “нормально” звучить так, що я стискаю зуби. Бо нічого тут не нормально. І я це прекрасно бачу.

Всередині піднімається хвиля — бажання дізнатися, що сталося, хто довів її до такого стану, чому вона опинилася там сама посеред ночі. Але я стримуюся. Змушую себе. Бо зараз не час. Якщо почну тиснути — вона просто закриється ще більше.

Я видихаю і коротко киваю сам собі.

— Добре, — кажу рівно. — Поїхали додому.

Заводжу двигун, але не встигаю навіть увімкнути передачу, як відчуваю її дотик. Її пальці обережно торкаються моєї руки.

Я завмираю на секунду, дивлюся на її руку, яка не поспішає зникати, і відчуваю, як усередині все стискається. Вона сама шукає цього контакту. Після всього. Після страху. Після того, як ледь не померла від переляку.