Розділ 8.1

Я не знаю, де знаходжу сили, але поки він намагається мене поцілувати, я однією рукою стримую його, а іншою намагаюсь намацати ручку дверей позаду себе. Подумки радію, що забула пристебнути ремінь безпеки, і якщо вдасться відчинити двері, то й втекти буде легше. 

В якийсь момент двері таки піддаються і відчиняються. Я різко відштовхую Марка обома руками, вкладаючи в цей рух увесь страх, усю злість і весь адреналін, який зараз кипить у крові.

Холодне повітря вривається в салон, і я буквально вивалююся назовні, не втримуючи рівноваги. Коліна боляче вдаряються об асфальт, долоні ковзають по мокрій поверхні, але цей біль… він нічого не означає. Він десь далеко і зараз абсолютно не неважливий. Бо в голові є тільки одне бажання — втекти.

Позаду різко грюкають двері.

— Христю!

Його голос ріже повітря, змушує серце зірватися з ритму. Я навіть не озираюся, підхоплююся на ноги й біжу просто кудись вперед. Не думаючи куди. Не розбираючи дороги.

Темрява навколо густа, майже непроглядна, ліхтарі десь далеко, і я біжу навмання, спотикаючись, ковзаючи на мокрому асфальті, але не зупиняюся.

— ЗУПИНИСЯ! — кричить Марк десь позаду.

Я стискаю зуби. Ні. Нізащо.

Сльози розмивають усе перед очима, дихання рветься, груди болять, ніби не вистачає повітря, і в якийсь момент мені здається, що я зараз просто впаду. Знепритомнію просто тут, посеред цієї темряви.

Але страх сильніший. Він жене вперед.

Я звертаю за якийсь кут, майже врізаюся в стіну будівлі й різко притискаюся до неї, намагаючись злитися з тінню. Серце калатає так гучно, що здається, його чути на весь район.

Я затримую дихання і прислухаюся до звуків навколо. 

— Христю! — десь неподалік лунає голос Марка. 

Я стою, не рухаючись, навіть не дихаючи нормально, і молюся, щоб він мене не знайшов. Щоб просто пішов. Щоб залишив мене в спокої.

Минає хвилина. Друга. І коли я розумію, що більше не чую його, ноги починають підкошуватися.

Він мене не знайшов.

Я повільно сповзаю спиною по стіні й на мить заплющую очі, намагаючись заспокоїти серце, яке досі б’ється, як навіжене.

Мені страшно. Настільки, що руки досі тремтять.

Я ніколи… ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Що Марк може бути таким.

Кілька хвилин просто сиджу, намагаючись прийти до тями, а потім змушую себе рухатися. Повільно визираю з-за кута, озираюся, але навколо лише темрява і якісь невиразні обриси будівель.

Я розумію, що це не мій район, і від цього стає ще гірше. Стискаю сумку на плечі й з полегшенням розумію, що вона на місці. Руки досі не слухаються, коли я дістаю телефон.

Екран спалахує, і я бачу, що заряд акумулятора всього п’ять відсотків.

— Чорт… — шепочу, відчуваючи, як паніка знову накриває хвилею.

Відкриваю карту, щоб зрозуміти, де перебуваю, але вона завантажується надто повільно. Інтернет майже не ловить.

Я навіть не розумію, де саме є. Пальці тремтять настільки, що важко натискати на екран. Відкриваю контакти та завмираю, бо не знаю, кого набрати.

Брата? Він, швидше за все, навіть не почує, бо, як завжди, зайнятий своїми іграми. 

Батьки? Ні. Я не можу їх зараз будити. Не хочу, щоб вони хвилювалися.

Дихання знову збивається, і тоді в пам'яті виринає ще одне ім'я.  Арсен.

Я завмираю на секунду. Це неправильно. Дуже неправильно. Я, можливо, ще пошкодую про це. Але зараз… Зараз мені просто потрібна допомога.

Швидко відкриваю месенджер, знаходжу чат і натискаю на геолокацію. Палець зависає на секунду, але я змушую себе відправити її йому. І одразу ж пишу коротке:

“Допоможи”.

Повідомлення відправляється, і я видихаю, та вже за мить екран гасне, і телефон повністю вимикається. 

Я не рухаюся. Просто стою біля тієї стіни, вчепившись пальцями в край кофти, ніби це може якось втримати мене тут, не дати зірватися і побігти невідомо куди. Бо розумію — якщо я зараз зрушу з місця, якщо загублю цю точку, Арсен може мене не знайти.

Якщо він прочитав це повідомлення, то поїде сюди, і тому мені треба залишатися тут. Хоч би як було страшно.

Я ковтаю повітря та озираюся, але темрява навколо лише згущується, тисне. Будівлі виглядають чужими, холодними, і навіть повітря тут якесь інше — важке та глухе.

І тоді я чую звуки. Десь далеко гавкає собака.  Я здригаюся так, ніби цей гавкіт пролунав просто над вухом. Потім — якесь покашлювання. Наче хтось стоїть десь поруч у темряві.

Різко обертаюся, вдивляюся, намагаюся щось розгледіти, але нічого. Нікого не видно, і від цього ще гірше.

Минає ще трохи часу, і я вже не знаю, що з цього реальне, а що — просто гра моєї переляканої уяви. Руки тремтять ще сильніше. Я обіймаю себе, намагаючись зігрітися, але це не допомагає. Мене трусить не від холоду, а від страху. Настільки сильного, що іноді здається — я зараз просто знепритомнію.