Розділ 7.1

Я дивлюся на нього, очікуючи ще хвилю аргументів, ще спроб переконати, натиснути, змусити мене передумати. Але замість цього Марк раптом змінюється.

Наче щось у ньому ламається, або, навпаки, стає на місце.

Він опускає погляд, кілька секунд мовчить, ніби переварює все, що я щойно сказала, а потім повільно киває сам собі й знову дивиться на мене. І цього разу в його очах вже немає тієї наполегливості. 

— Добре, — каже тихо. — Я розумію.

Я мимоволі напружуюся, бо все це якось занадто легко. Занадто швидко він усе прийняв та усвідомив.

— Якщо ти так вирішила, — продовжує, злегка знизуючи плечима, — я не буду тебе змушувати.

Я мовчу, уважно вдивляючись у його обличчя, ніби намагаюся знайти там підступ, але він виглядає нібито щирим.

— Ми можемо залишитися друзями. Якщо ти, звісно, захочеш.

Я кліпаю, трохи розгублена. Якось зовсім не встигаю за зміною його поведінки.

— Давай я просто відвезу тебе додому. Як друг.

Ці слова зависають у повітрі, і я не одразу знаходжу, що відповісти, бо ще хвилину тому він стояв переді мною з квітами і готовністю боротися за нас, а зараз просто робить крок назад.

Занадто різко, і саме це дивує. І… насторожує. Але водночас у мені прокидається щось інше — надія, що можливо, він справді зрозумів. Прийняв. Усвідомив, що тримати мене силою — це не варіант.

Я опускаю погляд на букет, що лежить на лавці, потім знову піднімаю очі на нього і тихо видихаю.

— Добре.

Слово звучить невпевнено, але я все ж киваю. Марк ледь помітно усміхається — не переможно, не самовпевнено, а якось стримано.

Він обходить автомобіль, відчиняє для мене двері, і я, не думаючи занадто довго, сідаю всередину.

Можливо, це наївно. Можливо, я знову довіряю більше, ніж варто, але зараз мені просто хочеться вірити, що хоча б цього разу все закінчиться спокійно.

Без драм. Без нових ударів.

Двері зачиняються, відрізаючи мене від холодного вечора, і я відчуваю знайомий запах салону, той самий, який ще зовсім недавно асоціювався з чимось теплим і правильним. Тепер же все трохи інакше.

Марк сідає за кермо, заводить двигун, і машина плавно рушає з місця. Ми їдемо мовчки. Я дивлюся у вікно на розмиті вогні міста і ловлю себе на думці, що нічого не відчуваю.

Ні хвилювання. Ні трепету. Ні навіть злості. Просто тиша як у салоні, так і в моїх думках. 

Але все руйнується в одну секунду, коли Марк питає:

— Ти з ним спиш?

Його голос звучить раптово. Різко, наче лезо. Я здригаюся і повільно повертаю до нього голову, не одразу розуміючи, що саме він щойно сказав.

— Що? — перепитую, не приховуючи шоку.

Він дивиться на дорогу, але я бачу, як напружується його щелепа.

— З Арсеном, — додає, і в цих двох словах стільки отрути, що стає фізично неприємно.

Я кліпаю, намагаючись зібрати думки докупи, але всередині вже починає закипати обурення.

— Це якесь безглузде запитання, — відповідаю різко. — До чого тут взагалі Арсен?

І саме в цей момент я помічаю, як його пальці сильніше стискають кермо. Настільки, що біліють кісточки. І тоді до мене доходить.

Оцей його спокій — це була лише маска. Коротка, зручна роль, яку він для мене зіграв, щоб затягнути до себе в машину, а насправді він зовсім не спокійний.

Він злий, і ця злість не просто поверхнева — вона глибока, важка, небезпечна.

Марк різко повертає голову в мій бік, і я буквально завмираю від того, що бачу в його очах. Стільки злості, що на секунду стає страшно.

— Я не очікував від тебе такої підлості, — каже глухо.

— Підлості?

— Так, Христю, — він усміхається, але ця усмішка холодна, крива. — Саме підлості.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається.

— Ти обрала його, — продовжує, і в голосі з’являється гірка насмішка. — Арсена.

Я різко відводжу погляд і стискаю руки в кулаки.

— Я нікого не обирала.

— Та невже? — він фиркає. — Хлопця з купою тарганів у голові, з повною нездатністю нормально спілкуватися з жінками і паскудним характером.

Його слова звучать все голосніше і грубіше. А в мене таке враження складається, що він ненавидить Арсена кожною частинкою своєї душі. 

— Але, мабуть, тебе це і привабило, так? — додає він з отруйною іронією. — Оця його харизматичність, цей образ “поганого хлопця”, на якого всі ведуться.

Я стискаю губи, відчуваючи, як злість піднімається хвилею.

— Не перекручуй, — кажу тихо, але твердо, але він мене вже не слухає.

— Якщо тобі це потрібно, — він на секунду замовкає, а потім дивиться на мене так, що по спині проходить холод, — я теж можу бути для тебе поганим.