Розділ 7

Наступні кілька днів минають, на диво, спокійно. Настільки спокійно, що це навіть трохи лякає. Я прокидаюся, йду в університет, працюю в кафе, повертаюся додому — і в цьому звичному ритмі ніби нічого не вибивається, ніщо не змушує серце збиватися з темпу чи думки плутатися.

А все тому, що Арсен просто взяв і зник з радарів.

Він не приходить у кафе. Не телефонує. Не пише. Не з’являється під під’їздом посеред ночі. Наче його й не було. Наче всі ті розмови, погляди, дотики й… поцілунки — це просто вигадка, яка залишилася десь у моїй голові.

І я ловлю себе на думці, що думаю про нього. Часто. Навіть занадто часто.

Можливо, те, що він тоді говорив про зустріч, про час разом, було просто миттєвим поривом. Спалахом, який з’явився так само раптово, як і зник. Він емоційний, імпульсивний, звик брати те, що хоче, а потім — втрачати інтерес.

І, мабуть, це нормально. Мабуть, так сталося і зі мною. 

Арсен належить до тих хлопців, яким не треба бігати за дівчатами. Вони самі йому проходу не дають. Саме тому його намагання повернути стосунки зі мною швидко йому набридли. 

І якщо вже на те пішло, я мала б радіти, що все закінчилося так швидко. Що мені не довелося ще глибше занурюватися у щось, що апріорі не має нормального майбутнього.

Але чомусь трохи сумно. Я відчуваю цей сум глибоко всередині своєї душі. 

Хмурюся сама до себе, коли ловлю цю думку, й одразу ж намагаюся її відштовхнути. Бо це дурість. Чиста дурість — сумувати за хлопцем, який ще кілька днів тому перевіряв мене, грався моїми почуттями, а потім раптом вирішив, що щось відчуває.

Це не той варіант, за яким варто шкодувати. І все ж притягання нікуди не зникло. Просто стало тихішим.

І якщо Арсен просто взяв і розчинився в повітрі, ніби його й не було, то Марк наче відчув, що на горизонті чисто, і знову повернувся у моє життя. 

Спочатку обережно. Почав писати й телефонувати, а коли побачив, що я не збираюсь відповідати — заявився до мене на роботу. Після зміни я вийшла на вулицю і побачила його поряд з автівкою, ще й з букетом квітів в руках. 

— Що ти тут робиш? — питаю холодно, наблизившись. 

— Я скучив, Христю, — усміхається і простягає мені квіти, але я їх не приймаю. Марк зітхає і кидає букет на лавку неподалік. Бутони обсипаються від удару, і мені навіть шкода стає цих квітів. Вони ж то не винні, що між нами тут така драма розвивається. 

— Ти не відповідаєш на мої дзвінки та повідомлення, тому я тут, — додає. 

— Я не відповідала на твої дзвінки та повідомлення, — кажу спокійно, хоча всередині все одно є напруга. — Бо не бачила в цьому сенсу.

Він стискає губи, але мовчить.

— Я думала, ти зрозумієш, — додаю тихіше. — І просто забудеш усе, що було. Ми розійдемося, ніби й не були знайомі.

Його погляд одразу змінюється. Стає жорсткішим, напруженішим.

— Я не хочу нічого забувати, — відповідає різко, роблячи крок ближче. — І не збираюся нічого закінчувати.

Я ледве стримую зітхання.

— Марку…

— Я кохаю тебе, — перебиває він, і в його голосі з’являється ця впертість, яку я вже добре знаю. — І хочу тебе повернути. Хочу бути з тобою.

Я опускаю погляд на мить, збираючись із думками, але він не дає мені цієї паузи.

— Так, я зробив помилку, — продовжує швидше. — Я повівся як ідіот, погодився на цю перевірку. Але це ж не кінець світу, Христю.

Я мовчу, а він продовжує:

— Якщо між нами були почуття — а вони були, я в цьому впевнений, — він робить ще один крок, змушуючи мене ледь відступити, — то ми можемо все повернути.

Його слова зависають у повітрі, але я вже знаю, що скажу.

— До того ж, — додає він, і в голосі з’являється ледь помітна жорсткість, — ти теж не свята.

Я піднімаю на нього очі.

— Ти поцілувала мого найкращого друга.

Ці слова звучать голосніше, ніж треба. Ріжуть мене без ножа. Жорстоко.

— Але я це пробачаю, — каже він одразу, ніби це має все змінити. — Чуєш? Я готовий рухатися далі. Готовий забути, бо кохаю тебе.

Я дивлюся на нього кілька секунд, не кліпаючи.

— То чому ти не можеш пробачити мені одну ідіотську помилку?

Я повільно видихаю і відчуваю, як мене накриває роздратування. Марк завжди був хорошим хлопцем, а я невільно порівнювала його з Арсеном — вічно злим і неконтрольованим. 

Здається, дарма, бо його справжнє обличчя відкрилося тільки зараз, і воно геть не таке, яким було раніше. 

— Марку, — починаю обережно, але одразу ж замовкаю, підбираючи слова, бо сказати правду — складно, а брехати — я не буду. — Справа не тільки в цій “помилці”, — кажу тихо, але впевнено. — І не в тому, що ти погодився на ту перевірку. Просто ця ситуація відкрила мені очі.

Він хмуриться.

— На що?

— На нас, — кажу прямо. — Ти хороший, Марку. Справді. Милий, добрий. З тобою було комфортно.