Розділ 6.1

Автівка плавно зупиняється біля мого під’їзду, і я відчуваю це полегшення — коротке, майже примарне, ніби зараз усе нарешті закінчиться, і я зможу втекти від цього напруження, від нього, від себе самої.

Уже тягнуся до ручки дверей, майже відчуваю холод нічного повітря за ними, але не встигаю, бо його пальці обережно торкаються мого зап’ястя.

Повільно повертаю голову до Арсена — й одразу ж розумію, наскільки ми близько. Занадто. Небезпечно близько. Настільки, що між нами залишається лише подих, лише кілька сантиметрів, які в будь-який момент можуть зникнути.

Я дивлюся в його очі і відчуваю, як серце починає битися швидше, бо думка виникає сама собою. Якщо він зараз захоче — то поцілує мене без жодних перешкод.

Арсен це теж розуміє, але не робить цього. І саме це збиває з пантелику ще більше. Бо я сама не знаю, чого хочу в цей момент. Відштовхнути чи… навпаки.

Мої губи досі пам’ятають смак того поцілунку, і це створює якесь дивне, болісне замкнене коло, з якого я не бачу виходу. Нас тягне одне до одного, це очевидно. Але разом ми бути не можемо. Не зараз. Можливо, взагалі ніколи.

Занадто багато всього між нами. Занадто багато було. І я не можу просто взяти й переступити через це. Не можу вдати, що нічого не сталося. Не можу забути, що ще вчора я була дівчиною його найкращого друга.

Це неправильно, і я тримаюся за цю думку, як за єдину опору.

— Христю… — його голос тихий, майже обережний.

Я ковтаю повітря, але не відводжу погляду. Арсен нахиляється ближче, але не переходить цю межу.

— Я хотів би з тобою зустрітися, — каже він. — Як друзі.

Я хмурюся ледь помітно.

— Прогулятися, — додає. — Або поїхати в притулок. Без жодного підтексту.

Дивлюся на нього ще кілька секунд, ніби намагаюся зрозуміти, чи це правда, чи знову якась його гра.

— Я не розумію, навіщо тобі це, — тихо відповідаю. — У тебе робота, купа справ. А ти весь вечір витратив, щоб дочекатися мене і відвезти додому.

Він усміхається ледь помітно, але в цій усмішці немає звичного сарказму.

— Я готовий відкласти всі свої справи, — каже спокійно. — Якщо це означає провести час із тобою.

Я важко зітхаю, бо знаю — він не жартує. І саме це найбільше лякає.

Відводжу погляд, дивлюся кудись перед собою, на розмиті вогні за вікном, і намагаюся зібрати думки докупи.

— Я подумаю, — кажу нарешті тихо.

Арсен нічого не відповідає, лише дивиться.

— Але ти маєш зрозуміти одне, — додаю вже твердіше, повертаючи до нього голову. — Між нами може бути тільки дружба. І навіть це під питанням.

Його погляд трохи темніє, але він не перебиває.

— Після всього, що було, — продовжую, — я не впевнена, що взагалі варто щось починати. Але… Якщо це єдиний спосіб трохи зупинити тебе з цими… — я невизначено махаю рукою, — проявами уваги…

Він тихо усміхається.

— …то я подумаю над тим, щоб кудись із тобою сходити.

— Добре, — він киває. — Дякую, що цю можливість довести тобі, що я не мудак. 

Я ще кілька секунд сиджу нерухомо, ніби боюся поворухнутися і зруйнувати цей дивний, крихкий момент, що завис між нами. Але Арсен таки відпускає моє зап’ястя, і це стає сигналом, що мені вже час.

Швидко відвертаюся, відчиняю двері і виходжу з авто, ніби тікаю. Холодне повітря одразу обпікає шкіру, дощ уже не такий сильний, але кілька крапель все ж падають на волосся, на обличчя. Я майже біжу до під’їзду, ховаюся під навісом і лише тоді дозволяю собі зупинитися.

Дихаю глибоко і повільно. Намагаюся зібрати себе докупи, але замість цього повертаюся і дивлюся назад.

Автівка ще стоїть на місці. Лише за кілька секунд вона повільно рушає, розвертається і виїжджає з двору, зникаючи за поворотом, залишаючи після себе лише мокрий асфальт і дивне відчуття порожнечі всередині.

Я не заходжу одразу. Стою під навісом, обіймаючи себе руками, і дивлюся в той бік, де щойно був Арсен, і тільки зараз дозволяю собі подумати про нього. Про нас.

Всередині змішується занадто багато всього, щоб це можна було одразу розкласти по поличках. Злість. Образа. Недовіра. І водночас — щось зовсім інше. Те, що я не хочу називати вголос навіть у власній голові.

Бо це неправильно. Все це — неправильно.

Але чомусь думка про те, що він хоче проводити зі мною час, не тисне. Не дратує. Не викликає бажання відразу втекти. Навпаки. Вона чіпляє.

Я прикриваю очі на мить і важко видихаю.

— Та що зі мною… — шепочу ледве чутно.

Я ж не хочу цього. Не хочу знову втягуватися у щось складне, болюче, незрозуміле. Не хочу мати справу з хлопцем, який ще вчора перевіряв мене, грався моїми почуттями, а сьогодні дивиться так, ніби я для нього щось означаю.

Я стискаю пальці на рукавах кофти і дивлюся вниз, на мокрий асфальт.

З Арсеном усе надто складно. Надто емоційно. Надто зухвало. І, мабуть, саме тому так важко йому протистояти. Особливо коли він не відступає, коли дивиться так, ніби вже все вирішив. Коли просто бере — і з’являється в моєму житті знову й знову, не питаючи, чи готова я до цього.