Розділ 4.1

Цієї ночі я практично не сплю. Лежу, дивлюся в стелю, раз за разом перевертаюся з боку на бік, накриваюся ковдрою, скидаю її, заплющую очі й одразу ж розплющую їх знову, бо варто лише дозволити собі на мить розслабитися — і перед очима з’являється одне й те саме.

Його погляд. Його голос. Його слова. І цей поцілунок, який, здається, досі живе десь під шкірою, не дає заспокоїтися, не дає просто забути.

Я прокручую все знову й знову, намагаючись скласти це в одну логічну картину, знайти хоч якусь відповідь, але чим більше думаю — тим більше заплутуюся. Бо Арсен — це суцільна суперечність, яка не піддається жодним поясненням.

Він відштовхує. Потім притягує. Він ранить. І тут же відкривається так, що стає страшно від того, наскільки це щиро.

І я не знаю, що з цього справжнє. Чи є взагалі щось справжнє. Те, що він розповів про матір… Це не виглядало, як гра. Це не виглядало, як ще одна його перевірка чи спосіб маніпуляції. Це було занадто особисте, занадто болюче, занадто справжнє.

І, можливо, саме тому це все ще сильніше збиває мене з пантелику, бо я розумію: він скривджений. Дуже. І, мабуть, саме через це не довіряє нікому. Особливо дівчатам. Особливо тим, хто з’являється поруч із кимось із його близьких.

І тоді…

Чи не стану я для нього просто ще одним доказом того, що він мав рацію? Ще однією помилкою, яку він сам собі дозволив? Ще однією причиною знову закритися?

Я різко видихаю і сідаю в ліжку, проводжу руками по обличчю, намагаючись зібрати себе докупи.

Ні. Так далі не можна. Мені треба з кимось про це поговорити, і є лише одна людина, якій я можу це все сказати.

Кіра.

Саме з цією думкою я виходжу з дому раніше, ніж зазвичай, навіть не снідаю нормально, купую каву дорогою і майже не відчуваю її смаку, бо думки все одно десь далеко.

Дорога до університету сьогодні здається довшою, ніж зазвичай, але коли я нарешті підходжу до входу, одразу бачу подругу.

Кіра стоїть трохи осторонь, тримає в руках телефон і щось там швидко друкує, зосереджена, як завжди, але варто мені її помітити — і всередині з’являється таке полегшення, ніби я нарешті дісталася до чогось стабільного в цьому хаосі.

— Кіро! — гукаю, навіть не стримуючи голос.

Вона піднімає голову, помічає мене й одразу хмуриться, бо, здається, вже по одному моєму вигляду розуміє — щось не так. Я навіть не йду — я майже біжу до неї. Зупиняюся поруч, хапаю її за руку, ніби боюся, що якщо зараз не скажу все, то просто вибухну.

— Нам треба поговорити, — видихаю швидко.

Вона уважно дивиться на мене, відкладає телефон і повністю переключається.

— Так, — каже тихо, але серйозно. — І, судячи з твого вигляду, це щось масштабне.

Я нервово всміхаюся.

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Ми з Кірою сідаємо на лавку трохи осторонь від входу, де менше людей і ніхто не буде підслуховувати, і я навіть не намагаюся відкладати цю розмову — слова самі вириваються назовні, ніби я тримала їх у собі занадто довго і тепер уже просто не можу мовчати. Я говорю швидко, іноді плутаюся, повертаюся назад, знову пояснюю деталі, бо хочу, щоб вона зрозуміла все так, як це відчуваю я, щоб не втратилося нічого — ні емоції, ні сенс.

Я розповідаю їй про вчорашній вечір, про те, як Арсен приїхав під мій будинок, про його вибачення, про те, що він сказав, про той момент, коли він відкрився і розповів про свою матір, і навіть про поцілунок, хоча на цих словах голос на мить підводить, і я змушена відвести погляд, бо досі не до кінця розумію, як це взагалі сталося.

А потім — про правду. Про цю їхню “перевірку”. Про те, що це все з самого початку було грою. І коли я закінчую, між нами на кілька секунд зависає тиша, в якій я буквально затамовую подих, чекаючи, що ж вона скаже, бо сама я вже не розумію нічого.

Кіра ж виглядає спокійною. Занадто спокійною.

Вона не перебиває, не закочує очі, не вибухає емоціями, як могла б. Просто слухає, складає все це в голові, і я бачу по її погляду — вона вже зробила якісь висновки, і чомусь від цього стає ще тривожніше.

— Ну, — нарешті каже вона, трохи нахиляючись вперед і спираючись ліктями на коліна, — якщо чесно…

Я напружуюся.

— …я розумію Арсена.

Я різко повертаю голову до неї.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — спокійно киває вона, навіть не думаючи відступати від своїх слів.

Я дивлюся на неї так, ніби вона щойно сказала щось абсолютно божевільне.

— Кіро, він… він з мене знущався! — не витримую. — Ти ж сама це бачила!

— Бачила, — погоджується вона. — Але я бачу і те, що є зараз.

Я хмурюся, не розуміючи, куди вона веде.

— Христю, — продовжує вона вже серйозніше, — ти сама сказала: він відкрився тобі. Розповів про матір. Про те, що його болить.

Вона робить паузу, дивиться мені прямо в очі.

— Такі люди просто так цього не роблять.