Розділ 3

Христя

Я повертаюся додому, ніби на автопілоті. Не пам’ятаю, як піднімаюся сходами, як відчиняю двері, як вітаюся з рідними — усе це проходить повз мене, наче я дивлюся фільм, у якому граю головну роль, але зовсім не контролюю сюжет. Єдине, чого хочеться — тиші.

Швидко переодягаюся у домашні штани й широку футболку, збираю волосся в недбалу гульку і вже за секунду розумію, що залишатися в кімнаті не можу. Там надто тихо. Надто багато думок. 

Тому йду на кухню.

Вмикаю чайник, дістаю улюблену чашку, автоматично насипаю чай, і всі ці прості, звичні дії трохи заспокоюють, ніби дають можливість хоча б на кілька хвилин відволіктися від того, що твориться всередині. Я сідаю за стіл, обхоплюю чашку руками і дивлюся у вікно, яке залишаю прочиненим.

З вулиці долинають звуки — чиїсь кроки, приглушені голоси, шум машин, і це дивним чином тримає мене тут, у реальності, не дає повністю провалитися в себе.

Я довго сиджу мовчки. Думаю. І чим більше думаю, тим чіткіше розумію одну річ — мені більше не соромно перед Марком. Зовсім.

Бо те, що він зробив, було підло. Не просто помилка, не просто дурість — це було рішення. Усвідомлене. Він вирішив мені не довіряти. Вирішив перевірити мене, як якусь чужу людину, як якусь… навіть не знаю, як себе назвати. І це болить значно більше, ніж я очікувала.

Бо ми були разом, і він мав мені довіряти. Принаймні до того поцілунку…  Але замість цього він повівся на слова Арсена.

Я гірко всміхаюся, проводячи пальцем по краю чашки. І як би дивно це не звучало, але в порівнянні з Арсеном… Марк мене зрадив більше. І ця думка б’є раптово й точно.

Заплющую очі на секунду, бо з Арсеном усе набагато складніше.

Якщо згадати, яким він був на початку — холодним, різким, відстороненим, то те, що він придумав цю перевірку, навіть не дивує. Це в його стилі. Він з самого початку дивився на мене так, ніби я для нього — проблема, яку треба вирішити, а не людина, яку варто зрозуміти.

Але… Я розплющую очі і дивлюся в темне скло вікна, де відбивається моє власне обличчя. Є інший Арсен. Той, якого я бачила останні дні. Той, який сміється, граючись із собакою. Той, який мовчить у машині, але не тисне. Той, який приїжджає серед ночі, щоб вибачитися.

І цей Арсен був справжнім. Я це відчувала, і саме тому цей поцілунок… Я судомно вдихаю.

Він налякав мене. Дуже. Але водночас…

Це було щось настільки сильне, настільки живе, що я досі не можу це просто викреслити. Бо як би не намагалася переконати себе, я не відчувала такого з Марком. Ніколи.

І, можливо, саме тому правда про цю перевірку так боляче вдарила, бо Арсен наче відкрився мені. А потім знову показав своє інше обличчя.

І виходить якийсь абсурд.

Він перевіряв мене, впевнений, що я — фальшива, що я просто граю роль, що хочу витягнути з Марка гроші, а в результаті дволиким виявився він сам.

Я тихо сміюся, але цей сміх більше схожий на видих, бо він справді вміє грати ролі. А я… я більше не знаю, яка з них справжня.

Я сиджу за столом, обхопивши долонями теплу чашку, і намагаюся зловити хоч якусь рівновагу всередині, але замість цього думки знову і знову повертаються до одного й того ж, ніби заїжджена платівка, яку неможливо вимкнути. І саме в цей момент чую кроки в коридорі.

Навіть не встигаю підняти голову, як на кухню заходить Ваня.

Він зупиняється на порозі, спершись плечем об одвірок, і дивиться на мене так уважно, що мені одразу стає ніяково. Йому навіть не потрібно нічого говорити — я вже знаю, що він усе зрозумів.

— Що сталося? — питає він спокійно, але в цьому спокої занадто багато уважності.

Я зітхаю, відводжу погляд у вікно.

— Нічого. Просто втомилася.

Він фиркає тихо, робить кілька кроків ближче і сідає навпроти, не зводячи з мене очей.

— Це той твій “ідеальний” хлопець щось накоїв? — питає вже з легким роздратуванням. — Образив тебе?

Я ледь помітно кривлюся.

Останнє, чого я зараз хочу — втягувати Ваню в це все. Пояснювати, розповідати, розбиратися ще й з його реакцією. Мені й так вистачає.

— Ні, — швидко відповідаю. — Я ж сказала, просто день важкий був. На роботі завал. Голова розболілася.

Він дивиться ще кілька секунд, ніби зважує, брехня це чи ні.

Я знаю цей погляд. Він не вірить. Але… На диво, нічого не каже лише коротко киває, відкидається на спинку стільця і зітхає.

— Ну дивись, — бурмоче. — Якщо що — ти знаєш, де мене знайти.

Я ледь усміхаюся.

— Знаю.

І саме в цей момент мій телефон, який лежить поруч на столі, починає дзвонити. Ми обоє одночасно переводимо на нього погляд, і коли я бачу ім’я на екрані, у мене всередині все стискається.

Арсен.

Ваня повільно піднімає брови, і в його погляді з’являється те саме здивування, яке мені зараз найменше потрібно. І, не даючи йому можливості поставити запитання, різко підводжуся і виходжу з кухні.