Розділ 2.1

Втискаю педаль газу сильніше, ніж потрібно, ніби швидкість може хоч якось заглушити той хаос, що твориться в голові, і коли під’їжджаю до клубу, вже майже переконаний, що робота — це єдине, що зараз може мене врятувати від самого себе. Тут усе зрозуміло, чітко, без емоцій: цифри, люди, домовленості, контроль. Саме те, що мені потрібно, щоб не думати про неї. Не згадувати її погляд. Не прокручувати в голові той чортів поцілунок і те, як вона відштовхнула мене, ніби я зробив щось неприпустиме.

Заходжу в кабінет, кидаю ключі на стіл і буквально занурююся в роботу, змушуючи себе концентруватися на документах, на дзвінках, на будь-чому, лише б не залишатися наодинці з думками. І якийсь час це навіть працює. Година минає швидко, я вже майже входжу в ритм, майже повертаю собі звичний контроль…

А потім двері різко гепають об стіну. Я навіть не встигаю підняти голову, як у кабінет влітає злий Марк. Роздратований і ніби трохи скажений.

І мені вистачає одного погляду на нього, щоб усе зрозуміти — з Христею у нього все погано. І, що найгірше, десь глибоко всередині це викликає короткий, темний спалах задоволення.

Я різко підводжуся, вже відкриваю рот, щоб запитати, що сталося, але не встигаю вимовити й слова — його кулак врізається мені прямо в обличчя.

Удар різкий, неочікуваний, і я відступаю на крок назад, відчуваючи, як губу миттєво обпікає біль. Проводжу язиком і відчуваю смак крові. Торкаюся пальцями — і бачу червоне.

Піднімаю погляд на нього.

— Ти що твориш? — голос звучить холодно, але всередині я вже починаю закипати.

— Я що творю?! — вибухає він, і я ще ніколи не бачив його настільки зірваним. — Ти серйозно зараз питаєш? Якого біса, Арсене?! Як ти міг поцілувати мою дівчину?!

І в цей момент пазл складається. Вона йому сказала. Звісно, сказала. Інакше й бути не могло.

Я коротко видихаю, і, як не дивно, злості на неї немає взагалі. Вона мала право. Він її хлопець. І вона занадто чесна для того, щоб щось приховувати.

— Так, — кажу спокійно, дивлячись йому прямо в очі. — Поцілував.

Він завмирає на секунду, ніби не очікував, що я навіть не спробую викрутитися.

— І знаєш що? — додаю, витираючи кров з губи. — Я не шкодую.

Це остаточно зриває в ньому запобіжник.

— Ти зовсім охрінів?! — він штовхає мене в груди, і я роблю ще один крок назад, відчуваючи, як напруга в тілі досягає межі.

Я ще тримаюся, але з останніх сил.

— Ще раз мене торкнешся — отримаєш у відповідь, — тихо, але чітко попереджаю, дивлячись на нього так, що він має зрозуміти: це не погроза — це факт.

Але його вже не зупинити.

— Ти навіть не думай ні на що розраховувати, — випльовує він, майже сміючись, хоча в цьому сміху немає нічого веселого. — Вона з таким, як ти, ніколи не буде.

Я звужую очі.

— З таким — це з яким?

Він дивиться на мене з якоюсь дивною, зламаною посмішкою.

— З тим, хто грається людьми, — кидає він. — Я розповів їй усе. Про наш “план”. Про перевірку. Про те, що це ти все придумав.

І ось тут… стискаю кулаки. Повільно. Відчуваючи, як у мені піднімається вже не просто злість — щось значно гірше.

Він розповів. Звісно. І тепер той поцілунок у її голові — не просто помилка, а частина моєї гри.

Я роблю крок вперед, і цього разу вже не збираюся стримуватися, але двері знову різко відчиняються.

— Та ви що, зовсім здуріли?!

У кабінет заходять Давид і Стас, і ситуація розсипається на шматки ще до того, як я встигаю щось зробити. Вони швидко опиняються між нами, розтягують у різні боки, не даючи навіть наблизитися один до одного.

— Заспокойтесь обидва! — гарчить Давид, впираючись мені в груди, щоб я не пішов вперед.

— Відпусти! — ричить Марк, вириваючись з рук Стаса.

А потім дивиться на мене так, ніби бачить вперше, і в цьому погляді вже немає нічого від дружби.

— Все, — холодно каже він. — Ти мені більше не друг! І навіть не наближайся до неї, — додає тихіше, але від цього не менш жорстко.

Двері за Марком грюкають так, що на мить здається, ще трохи — і злетять із петель, а в кабінеті повисає важка, густа тиша, яка тисне сильніше, ніж будь-які крики кілька секунд тому. Я стою нерухомо, відчуваючи, як пульсує розбита губа, як у скронях віддається кров, але це все — дрібниці. Реально болить зовсім інше. І це “інше” я навіть не хочу зараз називати вголос, бо тоді доведеться визнати очевидне.

Давид підходить ближче обережно, ніби я зараз вибухну, якщо він зробить зайвий різкий рух. Його погляд ковзає по моєму обличчю, зупиняється на крові, потім знову повертається до очей.

— Ти можеш пояснити, що це щойно було? — питає він уже спокійніше, але напруга в голосі все одно відчувається. — Ви мало не повбивали один одного.

Я мовчу. Просто дивлюся кудись повз нього, ніби він зараз взагалі не в центрі цієї картини.

Десь там, у коридорі, Стас уже наздоганяє Марка — я чую уривки голосів, приглушені, розмиті, але не намагаюся вслухатися. Мені це не цікаво. Вперше за багато років мені абсолютно байдуже, що відбувається між нами з Марком. Так, розуміння того, що я щойно втратив друга, є. Воно чітке, холодне, без прикрас. Але воно не рве мене зсередини, як мало б, бо є щось значно сильніше.

Я повільно видихаю, проводжу язиком по губі, відчуваючи металевий присмак крові, і нарешті переводжу погляд на Давида.

— Не зараз, — коротко кажу.

Він хмуриться, явно не задоволений відповіддю, але бачить по мені, що зараз це марно. І має рацію, бо зараз мене хвилює зовсім інше.

Христя.

Я чітко уявляю, як вона сидить у тій машині. Як слухає Марка. Як дізнається все це лайно, яке ми з ним влаштували. І я знаю її достатньо, щоб розуміти — їй зараз боляче. Не просто неприємно. Не просто образливо. Боляче по-справжньому.

І, що найгірше, цього разу я сам доклав до цього руку.

Я різко тягнуся до столу, беру телефон, уже майже натискаю на її контакт… і завмираю.