Розділ 2

Арсен

Стою біля кафе і дивлюся, як автівка Марка повільно рушає з місця, а потім зникає за поворотом, ніби разом із нею з мого поля зору зникає щось значно більше, ніж просто машина з двома людьми всередині. 

Я не рухаюся, не намагаюся наздогнати, хоча перша, найпростіша і найпримітивніша реакція — це сісти за кермо і поїхати слідом, просто тому, що нестерпно думати про те, що вони зараз разом, що він поруч із нею, що говорить з нею, дивиться на неї… після всього, що сталося. Злість піднімається різко, майже фізично відчутно, стискає грудну клітку так, що стає важко дихати, але я змушую себе стояти на місці, змушую не рухатися, бо чудово розумію: зараз це нічого не дасть. Вона не буде мене слухати. Вона буде мене уникати. Після того поцілунку між нами більше немає тієї крихкої рівноваги, яка хоч якось тримала нас у рамках.

Я важко видихаю і проводжу рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки докупи, але це виходить відверто погано, бо їх занадто багато, і всі вони різні, суперечливі, агресивні. 

Не розумію, як до цього взагалі дійшло. Як я, людина, яка завжди контролює ситуацію, яка звикла прораховувати все на кілька кроків вперед, опинився в точці, де не маю жодного чіткого плану і навіть не впевнений, що робити далі. Думка про те, що через це я можу втратити Марка, з’являється десь на фоні, але, що дивно, не б’є так сильно, як мала б. 

Я знаю, що це погано. Знаю, що так не повинно бути. Але правда в тому, що зараз мене хвилює зовсім інше.

Вона. Її реакція. Те, як вона втекла. Як дивилася на мене, ніби я щойно зруйнував щось важливе, що ще навіть не встигло сформуватися до кінця. 

І якщо вона зараз їде з ним, якщо вона обрала поїхати з Марком, отже, для неї цей поцілунок — помилка. І ця думка дратує так, що хочеться вдарити кулаком по чомусь твердому, просто щоб випустити це напруження. Бо для мене це не було помилкою. І я, чорт забирай, не звик, що хтось просто бере і відштовхує мене, ніби це нічого не означає.

Я спеціально дав їй час. Не пішов за нею вчора, хоча міг. Не намагався одразу все з’ясувати, хоча руки чесалися взяти телефон і змусити її поговорити зі мною. Я вирішив, що вона має охолонути, переварити це, а вже потім ми мали поговорити. 

А от я приїжджаю сьогодні — і бачу, як вона сідає в автомобіль до нього. І все всередині просто перевертається.

Різко відвертаюся від дороги, де вже давно немає його машини, і йду до своєї. Кроки віддаються глухо, важко, ніби кожен з них дається через силу. В голові все ще крутиться розмова з батьком, яка була сьогодні вдень, і я ловлю себе на тому, що навіть вона зараз не викликає такої бурі емоцій, як мала б. 

Я сказав йому про матір. Не став нічого приховувати, не бачу сенсу в цих іграх. І, звісно, його це розлютило. Він ненавидить її не менше за мене, якщо не більше, і прекрасно розуміє: якщо вона прийшла до мене, то рано чи пізно з’явиться і в нього, плювати їй на те, що вони давно чужі люди.

Він, як не дивно, не почав тиснути. Навпаки — сказав, що я добре тримаюся. Що знає, як це непросто, і що якщо я раптом вирішу… пробачити їй, впустити назад у своє життя — він не стане заважати. Бо це моя мати і моє рішення.

Але тут усе просто — я не хочу її в своєму житті. І не захочу.

Я лише хочу, щоб вона зникла так само раптово, як і з’явилася.

Відчиняю двері машини, сідаю всередину і на кілька секунд просто завмираю, впершись руками в кермо. В голові — хаос. Злість, роздратування, щось схоже на безсилля, до якого я взагалі не звик. І вперше за довгий час я реально не розумію, що робити далі. Як виправити те, що вже зіпсував.

Бо цього разу я, здається, зайшов занадто далеко.