Розділ 2

Арсен

Стою біля кафе і дивлюся, як автівка Марка повільно рушає з місця, а потім зникає за поворотом, ніби разом із нею з мого поля зору зникає щось значно більше, ніж просто машина з двома людьми всередині. 

Я не рухаюся, не намагаюся наздогнати, хоча перша, найпростіша і найпримітивніша реакція — це сісти за кермо і поїхати слідом, просто тому, що нестерпно думати про те, що вони зараз разом, що він поруч із нею, що говорить з нею, дивиться на неї… після всього, що сталося. Злість піднімається різко, майже фізично відчутно, стискає грудну клітку так, що стає важко дихати, але я змушую себе стояти на місці, змушую не рухатися, бо чудово розумію: зараз це нічого не дасть. Вона не буде мене слухати. Вона буде мене уникати. Після того поцілунку між нами більше немає тієї крихкої рівноваги, яка хоч якось тримала нас у рамках.

Я важко видихаю і проводжу рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки докупи, але це виходить відверто погано, бо їх занадто багато, і всі вони різні, суперечливі, агресивні. 

Не розумію, як до цього взагалі дійшло. Як я, людина, яка завжди контролює ситуацію, яка звикла прораховувати все на кілька кроків вперед, опинився в точці, де не маю жодного чіткого плану і навіть не впевнений, що робити далі. Думка про те, що через це я можу втратити Марка, з’являється десь на фоні, але, що дивно, не б’є так сильно, як мала б. 

Я знаю, що це погано. Знаю, що так не повинно бути. Але правда в тому, що зараз мене хвилює зовсім інше.

Вона. Її реакція. Те, як вона втекла. Як дивилася на мене, ніби я щойно зруйнував щось важливе, що ще навіть не встигло сформуватися до кінця. 

І якщо вона зараз їде з ним, якщо вона обрала поїхати з Марком, отже, для неї цей поцілунок — помилка. І ця думка дратує так, що хочеться вдарити кулаком по чомусь твердому, просто щоб випустити це напруження. Бо для мене це не було помилкою. І я, чорт забирай, не звик, що хтось просто бере і відштовхує мене, ніби це нічого не означає.

Я спеціально дав їй час. Не пішов за нею вчора, хоча міг. Не намагався одразу все з’ясувати, хоча руки чесалися взяти телефон і змусити її поговорити зі мною. Я вирішив, що вона має охолонути, переварити це, а вже потім ми мали поговорити. 

А от я приїжджаю сьогодні — і бачу, як вона сідає в автомобіль до нього. І все всередині просто перевертається.

Різко відвертаюся від дороги, де вже давно немає його машини, і йду до своєї. Кроки віддаються глухо, важко, ніби кожен з них дається через силу. В голові все ще крутиться розмова з батьком, яка була сьогодні вдень, і я ловлю себе на тому, що навіть вона зараз не викликає такої бурі емоцій, як мала б. 

Я сказав йому про матір. Не став нічого приховувати, не бачу сенсу в цих іграх. І, звісно, його це розлютило. Він ненавидить її не менше за мене, якщо не більше, і прекрасно розуміє: якщо вона прийшла до мене, то рано чи пізно з’явиться і в нього, плювати їй на те, що вони давно чужі люди.

Він, як не дивно, не почав тиснути. Навпаки — сказав, що я добре тримаюся. Що знає, як це непросто, і що якщо я раптом вирішу… пробачити їй, впустити назад у своє життя — він не стане заважати. Бо це моя мати і моє рішення.

Але тут усе просто — я не хочу її в своєму житті. І не захочу.

Я лише хочу, щоб вона зникла так само раптово, як і з’явилася.

Відчиняю двері машини, сідаю всередину і на кілька секунд просто завмираю, впершись руками в кермо. В голові — хаос. Злість, роздратування, щось схоже на безсилля, до якого я взагалі не звик. І вперше за довгий час я реально не розумію, що робити далі. Як виправити те, що вже зіпсував.

Бо цього разу я, здається, зайшов занадто далеко.

Втискаю педаль газу сильніше, ніж потрібно, ніби швидкість може хоч якось заглушити той хаос, що твориться в голові, і коли під’їжджаю до клубу, вже майже переконаний, що робота — це єдине, що зараз може мене врятувати від самого себе. Тут усе зрозуміло, чітко, без емоцій: цифри, люди, домовленості, контроль. Саме те, що мені потрібно, щоб не думати про неї. Не згадувати її погляд. Не прокручувати в голові той чортів поцілунок і те, як вона відштовхнула мене, ніби я зробив щось неприпустиме.

Заходжу в кабінет, кидаю ключі на стіл і буквально занурююся в роботу, змушуючи себе концентруватися на документах, на дзвінках, на будь-чому, лише б не залишатися наодинці з думками. І якийсь час це навіть працює. Година минає швидко, я вже майже входжу в ритм, майже повертаю собі звичний контроль…

А потім двері різко гепають об стіну. Я навіть не встигаю підняти голову, як у кабінет влітає злий Марк. Роздратований і ніби трохи скажений.

І мені вистачає одного погляду на нього, щоб усе зрозуміти — з Христею у нього все погано. І, що найгірше, десь глибоко всередині це викликає короткий, темний спалах задоволення.

Я різко підводжуся, вже відкриваю рот, щоб запитати, що сталося, але не встигаю вимовити й слова — його кулак врізається мені прямо в обличчя.

Удар різкий, неочікуваний, і я відступаю на крок назад, відчуваючи, як губу миттєво обпікає біль. Проводжу язиком і відчуваю смак крові. Торкаюся пальцями — і бачу червоне.

Піднімаю погляд на нього.

— Ти що твориш? — голос звучить холодно, але всередині я вже починаю закипати.