Я мовчу. Довго. Занадто довго для нормальної розмови.
Бо слова, які ще кілька хвилин тому здавалися правильними, необхідними, зараз просто зникають. Розчиняються десь у горлі, не даючи мені їх вимовити.
Я ж хотіла сказати правду. Хотіла зізнатися про поцілунок. Але тепер це звучить інакше навіть у моїй голові. Не як помилка, а як частина їхньої гри. Їхньої перевірки. І від цієї думки мене починає нудити.
Стискаю пальці на колінах, дивлюся у вікно, намагаючись втримати сльози, які все одно збираються десь під повіками, і ледве знаходжу в собі сили сказати:
— Відвези мене на роботу.
Голос звучить тихо. Порожньо.
Марк, здається, хоче щось додати, але зупиняється, лише киває і заводить машину.
Всю дорогу ми мовчимо, і це мовчання гірше за будь-яку сварку. Я не дивлюся на нього. І він, здається, теж не наважується заговорити.
Мабуть, розуміє, що і його провина тут також є. Все-таки він дозволив Арсену провести цю перевірку. Отже, не довіряв мені. І це боляче.
Коли машина зупиняється біля кафе, я навіть не чекаю, поки він вийде, просто тихо кажу “дякую” і швидко виходжу з салону, ніби якщо затримаюся ще хоча б на секунду — просто розсиплюся.
Робота мала б мене відволікти, але не сьогодні. Сьогодні все буквально падає з рук.
Я розбиваю першу чашку вже за пів години після початку зміни. Потім другу. Потім плутаю замовлення, приношу не те, що просили, і ловлю на собі невдоволені погляди клієнтів. Софія кілька разів питає, чи все зі мною добре, але я лише відмахуюся, бо пояснити це словами неможливо.
Я навіть не помічаю, як минає час. Все відбувається ніби в тумані. Автоматично усміхаюся, автоматично перепрошую, автоматично рухаюся між столиками, але всередині — порожнеча і хаос водночас.
Під кінець зміни почуваюся настільки виснаженою, що здається, ніби працювала не кілька годин, а цілу добу без зупинки.
Я спираюся руками на барну стійку, намагаючись перевести подих, і раптом ловлю себе на думці, яка мене саму лякає.
Чому це так болить? Чому правда про Арсена зачепила мене настільки сильно?
Я мала б злитися на Марка. Він мій хлопець. І я злюся, але після того поцілунку я більше розбита від правди про Арсена. Він почав відкриватися мені. Я вірила, що він хороший, а тепер не знаю, у що вірити…
Коли зміна нарешті закінчується, я відчуваю не полегшення, як зазвичай, а лише дивну, глуху втому, яка осідає десь у грудях і не дає нормально вдихнути. Швидко переодягаюся, прощаюся з Софією, яка ще раз кидає на мене занепокоєний погляд, і виходжу на вулицю, сподіваючись, що свіже повітря хоча б трохи приведе мене до тями.
Але варто лише переступити поріг, як я завмираю, бо бачу… дві машини. Автівка Марка і поруч — чорна, блискуча, занадто впізнавана автівка Арсена.
Серце пропускає удар.
Я не встигаю навіть нормально вдихнути, як двері обох машин майже одночасно відчиняються, і вони виходять. Марк і Арсен.
І я одразу відчуваю напругу. Густу, важку, майже відчутну фізично, ніби повітря між ними стає щільнішим. Вони дивляться один на одного без жодних слів, але цього погляду достатньо, щоб зрозуміти — все далеко не так просто, як мало б бути між “найкращими друзями”.
Марк напружений, його щелепа стиснута, плечі злегка підняті, ніби він уже готовий до конфлікту. Арсен, навпаки, стоїть рівно, але в його погляді немає тієї звичної холодної байдужості — там щось інше. Глибше. Гостріше.
І все це — через мене.
Я стою між ними, не рухаючись, і раптом розумію: не знаю, що відчуваю.
Злість? Так. Образа? Безумовно. Розгубленість? Ще більше.
Але разом із цим усім мені боляче. Зараз я відчуваю себе іграшкою двох багатих хлопців, і останнє, чого хочу — це говорити що з одним, що з другим.
Стою між ними й відчуваю, як цей момент розтягується, стає нестерпно довгим, ніби хтось спеціально затримує час, змушуючи мене прожити кожну секунду цієї напруги до кінця.
Я не хочу бути тут. Не хочу бачити ні Марка, ні Арсена. Не хочу чути їхніх голосів, не хочу відчувати на собі їхні погляди. Єдине, чого зараз хочу — це просто дістатися додому, зачинити за собою двері та залишитися наодинці з тишею, де не буде ні брехні, ні зізнань, ні цього дивного хаосу, який вони влаштували в моїй голові.
Але, звісно, все не може бути так просто.
— Поїхали, я відвезу тебе, — першим говорить Марк, роблячи крок вперед і дивлячись на мене так, ніби це очевидно, ніби між нами все, як раніше”.
Я тільки відкриваю рот, щоб відповісти, як одразу ж чую інший голос:
— Христю, нам треба поговорити. Я відвезу.
Арсен. Його тон спокійніший, але в ньому є щось таке, що змушує мене напружитися ще більше.
Я заплющую очі на секунду, а тоді розплющую їх знову і дивлюся на обох.
— Я… — починаю, але слова знову застрягають у горлі.
Я не хочу їхати ні з ким з них. Справді не хочу. Але за ці кілька годин голова трохи провітрилася, і в мене є питання до Марка.
#873 в Любовні романи
#389 в Сучасний любовний роман
любовний трикутник, від ненависті до кохання, сильні почуття
Відредаговано: 09.04.2026