1

1

- Ти також не пам’ятаєш, як тебе звуть? - запитала Млада, показуючи дорогу дельфіну.

Либідь пливла за ними.

- Ні. - сором’язливо відповів дельфін.

- Я назову тебе Дельфі, бо більше нічого не спадає на думку. - пояснила Млада.

- Добре. А як вас звуть?

- Я - Млада. А це - моя молодша сестра Либідь.

- Лебідь? - перепитав Дельфі.

- Ні, не лебідь, а саме Либідь - таке старослов’янське ім’я. Підслухала, коли плавала біля берегів слов’ян й попросила батьків таке ім’я дали молодшій сестричці.

- А… тут і люди є… Коха звідки мені знати, що таке люди, якщо я нічого не пам’ятаю.

- Нічого. Згадаєш. Слов’яни живуть біля того берега. Ми майже приплили. Пірнай. - Млада пірнула.

Дельфін послідував за нею.

Либідь пірнула останньою.

Млада завернула під водою за одну величезну підводну гору, Либідь також, а потім дельфін за ними, - і…

Перед ними повстав прозорий з блакиттю палац.

- А он і батьки! - Млада радо до них попливла. - Мамо! Тато! Дозвольте цьому дельфіну жити з нами!

- Він чужий. Він зовсім чужинець. Не треба додому кликати тих, кого ти не знаєш. - зауважив батько.

- Йому краще піти. - попросила мати.

- Ні! Ми підемо разом! - обурилася Млада. - Попливли звідси!

- Залишся. А я буду сам по собі. Не треба через мене сваритися з батьками. - попросив Дельфі та поплив звідси.

- Ні! Зачекай! - Млада попливла за ним. - Я дам собі раду! І захищу тебе.

- Але я не прошу себе рятувати. Я краще загину, ніж тобі задам шкоди, хоч не бажаючи цього. - дельфін зупинився. - Повертайся додому. Я побуду сам.

- Ні! Я знаю, де нам переночувати.

- Мені повітря потрібне. Я ж дельфін. Мені треба на поверхню.

- Вдихни та попливли до моєї печери. Там, до речі, є повітря.

- Веди мене за собою.