І чого я раніше не ходив у клуби знайомств?

ЛЕО

Та що вона собі дозволяє!

- Ти знаєш, Лідіє, я тут бос. Як підписав, так і порву ці папірці. Мені співробітники, які не поважають начальство, не потрібні. Щоб ти знала.

- Леоніде, чи тобі більше подобається - пане бос. Я не хочу сваритися. Мені вистачило місяця спілкування з тобою.  Я хочу радіти життю й здоров’ю. І ще мені треба грошей, щоб жити й радіти. Я розробила бізнес-план на екстрасенсорні послуги населенню. І можу тобі за прейскурантом надавати такі послуги. Одне але. За годину я там зароблю більше, ніж у тебе кур’єром, референтом і ейчаром вкупі.

Я по дорозі додому куплю собі чорного капелюха, мантія чорна в мене є. Скляна куля, миска, вода й три яйця на кухні теж знайдуться. Я сидітиму в старовинному бабусиному кріслі. А не ганятиму  за обідами для начальства за пиріжок зверху….

І вона знов почала терти носа. 

От же ж. 

А так все добре починалось.

- Тихо-тихо, Лідіє. Я все зрозумів. Не треба нічого нести. Пропоную відсвяткувати нашу взаємовигідну угоду в ресторані навпроти. Він не дуже шикарний. Але шашлики там гарні, вино справжнє. Каву роблять по-турецькому нічого таку. Я пригощаю. Тобто коштом фірми. Замовиш на свій смак. 

І я не чекаючи заперечень підіймаюся з крісла, потягуюсь, щоб показати цій захарчованій анорексичці своє молоде накачане тіло. 

Нехай дивиться, від чого відмовилася. Простягаю їй руку.

- Мир? - питаю добродушно.

- Ми не сварилися, - каже вона так, що мені одразу ясно - до миру ще далеко. 

Та і я нічого їй не простив. 

Ну й нехай ображається, велика цяця. Мені все одно.

- Пішли швидше, я їсти хочу. До мене клієнти після обіду потягнуться, бо трьох консультантів вважай немає. Завтра секретарка прийде, обіди носитиме. А сьогодні пішли вже.

- Дякую за запрошення. -  підтисла губи ця святоша. Дуже красиво вийшло. Таке сердечко рожеве. От нащо такій відьмі таке личко? Все інше слова доброго не варте. Ще більше схудла з літа. Дієти ті дурні. 

Думає чоловіка підчепити, бо ми товстих не любимо. Тільки худих ми не любимо теж. Ми любимо таких, яка вона була в санаторії. 

Так, тьху на неї, на санаторій і все інше.

 Бо вона знову мене виводить з себе. А ми, чоловіки, таких не зносимо.

- Там роблять смузі? - питає моя, гррр, підлегла.

- Може й роблять, якщо замовити. Ти хочеш смузі з шалика з вином?

- Я не дуже хочу їсти. - Каже ця відьма манірно. Але посміхається. Мабуть, щось приємне згадала.  

Очі одразу засяяли, посмішка така чарівна. Наче вона не відьма, з якою у мене вендета. а …

Так  досить.

- Пішли, кажу.

І ми пішли. Потім я пів години дивився, як вона маленькими ковтками випиває склянку смууузззі. Банан з молоком. 

Корицею тхнуло так, що мій шашлик наче теж відгонив здобою.

На всі умовляння мої та, що дуже підозріло - офіціанта, з’їсти ще щось, хоч би як комплімент від шефа, відьма мило посміхалася й казала, що в неї сувора дієта. Але коли вона закінчиться, то прийде саме сюди й замовить подвійний шашлик і миску картоплі по-селянськи.

А зараз дякує, що не відмовились зробити смузі, дуже смачно.

Брехала до речі. Я бачив, як вона кривилася. Але випила майже все.

Офіціант коло неї крутився, наче вона замовила пів меню й відвалила неміряно чайових.

Через п’ять хвилин його танців з бубнами коло моєї підлеглої мені схотілося врізати в бубон цьому нав’язливому типу. Ледве стримався.

От ходитиму в інший ресторан обідати, будуть знати, як заважати. 

Вона нарешті влила в себе останній ковток молока з бананом. Потім ще дякувала, казала, як все смачно і дякувала офіціантові, як рідному.

Лицемірка нещасна.

Вона ж терпіти не може молока.

Ноги моєї в цій забігайлівці більше не буде. 

Ми нарешті повернулися. Я до клієнтів, Лілія до відділу кадрів. 

Мені було не до неї. Тільки під кінець дня згадав, що не дав настанов як референтові. 

А тут і вона зайшла до кабінету, ніби відчула. Постукала. Я запам’ятав, як вона стукає.  Та-та - татата. 

Зайшла тільки після того, як я покликав. 

Що ж, принаймні це вміє.

Так от. Зайшла і поклала переді мною запрошення на вечір знайомств.

Прямо на ту купку солі, в якій були намальовані кола й спіралі.

От могла б і пропустити висоту.

За роботою зовсім забув про намір зняти з себе вінець шлюбності.

- Ти ну, цейво... Я, чуєш, може не сьогодні?

- Сьогодні. - ввічливо, але твердо відповідає відьма. - Це не довго і не дуже страшно.  От побачення навмання - зовсім інший рівень. Там треба підготуватися. А ту нічого складного. Людей багато, психолог працює.

- А ти звідки знаєш? - питаю й уже здогадуюсь про відповідь.

- Так це моє запрошення.  - відповідає. - Я ж  в пошуку. Знаю, що кажу. Там не страшно. Може трохи незвично. Прийдеш додому, матері квиток покажеш, вона зрадіє.

- Вона мене допитами закатує. Подумала  певно, що у нас з тобою роман.

Відьма знову дивиться на мене, як на ідіота.

- Вона на вигляд розумна жінка. Ну який роман? Дві ставки й  знайомство у вендиспансері. На таких не женяться. З такими не зустрічаються. Та й звідки у мене енергія на романи буде  після восьми годин на двох важких роботах. І про що ми говоритимемо на побаченнях, чого не встигли на роботі обговорити?

- А. Нннууу може ти й права. І все ж…

- Ясно.  - от знову ніякої поваги до боса, ще й перебиває. - Не принижуйся. Я згодна піти з тобою. У мене ще один квиток є. То в принципі пройдений етап, я там уже й так всіх знаю. Але віддячу тобі за смузі. Пішли, Лео, повеселимося. Там буває прикольно. Люди є цікаві. 

І ми пішли.

О боже мій добрий і милостивий.

Ні, спочатку мені сподобалося. Все культурно, дівчат багато. 

І зовсім вони не страшні, як я чогось боявся. Багато симпатичних. Дідусь-психолог старався з усіх сил, тести, музика, знайомства.