Криза, нові можливості та феншуй

ЛЕО

Відьма дивиться на мене відсторонено. Нехай дякує всім вищим силам, що мовчить. 

Бо руки тягнуться когось придушити, а її беззахисна шия так близько. Трохи видніється з грубої товстої тканини її шовкова шкіра. Цікаво, їй не натирає той твід? Хотів би я побачити...

Ні, нічого я такого не хотів, теж мені, що я там не бачив?

Я зовсім навпаки хочу бачити, що робити зі своїм вінцем шлюбності. Тому так уважно дивлюся на її тонку руку, що визирає з широкого рукава її жакета. Відьма водить пальчиком по солі, яку насипала на мій до цього ідеально впорядковний стіл. Змішує кольорові кристали, як в калейдоскопі. Мабуть, щось бачить там. 

І тактовно мовчить. Це дивно й незвично.

Моя мамуся тут на годину б розвела повчань, від яких  хочеться тікати світ заочі. Як вона мене попереджала, а я все зробив навпаки. І тепер маємо, що маємо. Тобто нічого не маємо. Працювати нікому, і все через мене. Тепер ще й кадровика шукай. 

До речі, як відьма це прокоментує, як це могло статися? 

Та на цей дирижабль у  квітчастому чохлі й глянути не можна, як на жінку. А вона підчепила  хазяїна будівельної контори з п'ятого поверху. На нього облизувався весь офісний центр. У нас із ним неоголошене змагання з популярності у жіноцтва. Я звісно лідирую з великим відривом, але він може й скоротити розрив. Міг. Тепер випав з обойми в обійми Нінулі. Сподіваюся на одне - божевілля не заразне.Тож суперника у мене уже немає. Але й  некрасивої кадровички теж. Плюс на мінус...

Відьма, як на зло, нічого не каже. Ще б знати, що вона про мене думає. Дивиться очікувально. Ах ти ж, вона очікує аванс, а не задумалась, який я красивий і мудрий бос.

Розводжу руками. 

- Чула сама - стався форс-мажор.  У нас тепер і кадровички немає… І як вона примудрилася?

- Вона чийсь ідеал. - розсіяно і неуважно каже відьма. - А в тебе вінець шлюбності, ну й от.

- Ідеал? Цей гіпопотам?

- Ну комусь подобаються жінки в тілі, буває.  Взагалі для шлюбу це не головне…

- Та що ти несеш! Теж мені, спеціалістка по шлюбах знайшлася. Як на неї зранку подивитися й інфаркта не вхопити? Як її людям показати? Скажи ще, ніби у них любов і уся ота романтична маячня й рожеві шмарклі. Не біси мене, Гончаренко. Тут щось нечисто.

Мене накриває лють.

Все через неї.  Зараз робочий день скінчиться, у мене пів фірми звільнилося, відьма не працює, бо не оформлена, ще й вумнічає.

- Він підбирається до моїх професійних таємниць. А вона дурнувата, як думає, що він закохався. - пояснюю відьмі очевидне.

- Напевне ти правий. - несподівано згоджується вона. - Але так чи інак ейчара у  тебе немає. І здається секретарки теж. І це сумно, згодься.

- Нових наберу. - ні за що не покажу, як мене все це вибило з колії, не діждеться. - Подумаєш. У світі криза лютує. Тільки свисни, натовп прибіжить. Просто наказу на тебе тимчасово немає. Але я його зараз сам напишу. І.. І звідки ти слово це знаєш - ейчар, га?

Вона задумливо тре носа моїм носовичком. Від цього її трохи кирпатий ніс дуже смішно почервонів.

- А ну перестань, відірвеш собі носа, от сміху буде. І так страшко, а будеш страшко безносе. - кидаю спересердя. Ну так, я люблю посміятися. У мене почуття гумору ого яке!

Вона дивиться на носовичок в  кулачку, киває і кидає на стіл. просто на купу розсипаної солі, відвертається і йде до дверей. Знову образилася? Здуріти можна. Слова не скажи.

- Ей ти, Гончаренко,  стій, кому кажу.  Ти мені не сказала, звідки знаєш...

- Я нічого не казатиму. Пів дня не знати на що витратила, копійки не заплатили. Я піду. Не треба  мені нічого казати. 

-  Е, ти чого, то був жарт. Нормальний в тебе ніс. Зовсім не червоний. І неможливо його відірвати носовичком. 

Вона повертає до мене свій майже дитячий профіль, дивиться задумливо через плече. 

От ще вмовляй її. В грудях щось боляче стискається. То від нервів все, а не від того, що це якась мімоза, а не відьма. 

Стає так тихо, що я чую, як сильно б'ється моє серце.

Раптом двері відчиняються, і заходить секретарка, мамина протеже. Що це за манси? Як наші матері дружать зі школи, то стукати в кабінет боса уже не потрібно? 

Краще б я вмер учора. Це не день, а просто моє Ватерлоо.

- Гончаренко, стій. - до чого я докотився, кого доводиться просити. -  Особисте прохання. Затримайся на п’ять хвилин. Побудеш свідком. Я не можу залишатися з цією дівчиною наодинці.

Відьма хитає головою.

- Я не можу бути присутньою. Не виношу сцен особистого характеру… І не можу бути свідком...

- Я на секунду. -  крижаним тоном каже секретарка і пропалює відьму поглядом. - Вона вже Гончаренко? Як цікаво!  Коли й встигли. А хто казав, що на роботі не можна?

Голос Яни сповнений сарказму й недовіри.  А я забуваю, як дихати, бо надія в серці прокидається і підглядає одним оком за розлюченою фіфою.

- Швидко ж твоя мати поміняла пріоритети! Ну я їй вискажу все. А ти тримай заяву. Я звільняюся, порядний дівчині нема чого робити біля тебе.

А сьогодні все зовсім не так погано, як мені здавалося!

Гончаренко хитає головою, дивлячись, як я беру заяву і з невимовним задоволенням блискавично її підписую. І моментально ховаю в стіл, бо ще вирве з рук і скаже, що передумала.

Невже нарешті це сталося?

Не вірю власним вухам і очам. 

Я рік намагаюся її злити, демонстративно навіть не дивлюся в її сторону, пояснюю, що я не створений для серйозних відносин. Навіть змусив носити у вендиспансер обіди кожного дня, щоб бачила - поряд зі мною небезпечно. А Яна не зливається і ще більше липне. У вихідні стала вчащати до маман на каву. Сидять і перемивають мої кості.

А недавно ходили й голосно радились, куди переставити меблі. Дизайнерки знайшлися.

Маман діждеться. Я все ж з'їду з рідного дому. Одне стримує - вона одразу переїде до мене. Разом з подругою і Яною.