Все одно було, я чи інша? Це тобі дорожче обійдеться!

ЛІДІЯ

Заходжу і бачу картину маслом.

Гончаренко Л. у всій красі, тобто в костюмі з тої ж тканини, що і мій, у білісінькій сорочці й малиновій краватці, відкинувся на спинку дорого шкіряного крісла і дивиться звіром. 

В гавайці  й шортах мав вигляд курортного пікапера. А тут он який красень бос. Хто не зна, сприйме за серйозну поважну людину.

Цей умивальників начальник і мочалок командир явно забув, що ми не на пляжі. Знову роздягає поглядом. А зась! Через цупкий твід - тільки рентгеном щось роздивишся.

Він супить красиві брови над потемнілими від гніву сірими очима.

- Ми на скільки домовлялися, Гончаренко? У мене кожна хвилина на обліку. Ти запізнилася майже на пів години. Що собі дозволяєш у перший же робочий день? Я не подивлюся, що ти відьмочка на мінімалках. У мене в офісі працюють.  І відробляють зарплатню.

Ого. Я ще не працюю на нього, а уже отаке вислуховую. А що ж буде, коли підпишу папери? 

Бажання мовчки розвернутися й піти майже нестримне. Але треба поводитись так, як він очікує. Інакше ніяк мені до нього не дотягтися. А я сюди прийшла не ображатися, як невинна інститутка на п'яного офіцера. А мститися.

Зараз треба його добре вибісити й підсадити на гачок.

А там видно буде.

- Я не запізнилася. - відповідаю стримано. - Чекала на секретарку, щоб запитати, де відділ кадрів. Хто ж знав, що ти сам прибиральниць наймаєш. І що до тебе можна заходити без запрошення.

Він презирливо кривить свій красивий рот. До речі тут просто заповідник краси. З трьох побачених в офісі людей три - неймовірно красиві. Не буває таких випадкових збігів.

І  при цьому з них на робочому місці тільки один. І це мій бос. Так і запишемо.

Гончаренко Л. тим часом нагадує, що он стілець. І може я сяду, а не стовбичитиму над головою. Стабільність - ознака класу. Хам, він і на роботі хам.

Чи це тільки зі мною він собі таке дозволяє?

Сідаю на незручний стілець для відвідувачів.  Бос тицяє мені анкету і продовжує щось роздивлятися в ноуті перед собою. 

Картина для музею лицемірства “Бос працює”, олія, канвас. Ніби я не бачу, як він скосив очі на мої туфлі. Ну або на ноги.

- То формальність. Анкета для постійних працівників, а не для разових. - зверхньо каже він. - Пиши, що хочеш. Ти будеш зарахована на  два місяці, щоб бухгалтер не підробляла звітність. І давай швидше шамань. У мене тут повний завал. Ще одна консультантка і референт звільняються. 

Він спересердя ляскає долонею по столі. Аж ноут підскакує. Ач який грізний. Цікаво  - він мені в жилетку плаче чи просто вводить в курс справ?

- Одна заміж виходить на вчора. - гарчить він на мене, ніби вона за мене виходить або я в цьому винна. -  І у неї медовий місяць, прикинь. Друга плаче й нічого не каже крім того, що думала, ніби я ідеальний, а я он який. Я її не думати брав. А клієнтам юридичні поради давати. Істеричка.

- Не так швидко, я записую. - кажу дуже компетентним голосом.

Виймаю з сумочки стікери й навмання ставлю на них хрестики й нолики.

Скептицизм на пиці цього всіма покинутого боса змушує злегка тремтіти. 

Мені дуже треба, щоб він повірив, ніби я можу витягти його фірму з прірви.  Найменша невпевненість, і він мене розкусить і  вижене. Тому стискаю маркер і стікери сильніше, щоб відчути хоч трохи впевненості. Підіймаю голову і дивлюся Гончаренко Л. просто в його нахабні очі. 

Він удає, ніби й не намагався роздивитися крізь твід, чи не підкладаю я вату в спортивний ліфчик.

Не діждешся. Не для тебе квіточка розцвіла.

- Важкий випадок. - відповідаю на його скарги й свої думки одночасно. 

- Що скажеш, відьмо бе здібностей - мені може краще йаду випить, щоб не мучитись? Але попереджаю - як берешся, то роби уже щось нарешті. Як ні - взяла швабру і бігом драїти офіс. До речі ти  в угоді ясно бачила, що береш зобов’язання не вагітніти протягом дії контракту?

- Не нуди, будь ласка, Гончаренко. - зловтішно кажу йому і ставлю на стіл слоїк з кольоровою сіллю. -  Я тобі не мамуся і не панотець на сповіді. Не заважай працювати. Щоб подіяло, треба гарно роздивитись.

Я це кажу наче в трансі, бо анкета підказує мені перший крок до знищення цього пихатого боса і його скляного акваріуму. 

Мене осяває, де тут можна пошаманити. Кадри вирішують все, як той казав. От вони й вирішать. З моєю невеликою допомогою.

- А скажіть но мені, пане Гончаренко Л. Ви всіх приймаєте особисто, не тільки прибиральниць на пів ставки? - питаю офіційно і ставлю три крапки на рожевому стікері.

- А як же. - пояснює, як розумово відсталій.  -  У нас персоналу небагато, зате відбірний. Мені ж треба  впевнитись в достатній кваліфікації. 

Він красномовно оглядає мене, затримуючи погляд на щиколотках і районі бюсту. Так от він у чому впевнюється, маніяк. Ну дивись, може щось побачиш., мені не шкода.

Бос невдоволено морщить носа, бо там все стратегічно прикрите. От же ж. Скоро пропалить поглядом мій останній діловий костюм. Чого він там не бачив?

ЛЕО

Відриваю погляд від тонких щиколоток, і він прилипає до її шиї, повзе нижче. Тих, хто шиє такий жіночий одяг, треба саджати на великі строки. Нехай там шиють рукавиці для різноробів.

Нічого ж не видно у цьому мішку, крім пальців, що стискають якісь папірці, й ніг нижче коліна.

І шиї. І обличчя. Все худе, прозоре, таке тонке, ніби порцелянове.

Зачепи трошки, розлетиться на скалки. Повинна подиху мого боятися. Я її одним пальцем можу розчавити. А така ж наглюща!

Ви б бачили той вираз. Дивиться, як кобра. Ну дивись, тільки не захлинись власною отрутою. 

Хіба на благодійників так дивляться? Що я такого сказав? І що вона питала?

А, ну так. 

- Перевіряти треба все, Гончаренко. Бо хто в кадрах щось розуміє у справі? Це ж консалтинг.  - поясняю терпляче. - У нас ВІПи допомоги шукають. Дасть консультант один раз не ту пораду, і куку клієнт. Ну й зовнішність має бути така, що привертає, а не відштовхує. І манери. Й одяг. Щоб клієнт як прийшов, так уже й нікуди не хотів звідси йти. Моя власна розробка, ноу-хау.