Бос зачекався і нервує

ЛЕОНІД

Так і знав, що вона  відьма. У мене на людей чуйка. Як побачив її тоді біля басейну, мало серце не стало. Одразу наче вмираю й народжуюся. І дихати не можу, й кричати хочеться, що оце моє. А вона он що, просто відьма. А то чого б така зла, худа й пихата? 

Нічого не боїться. Всіх зневажає.Та що там всіх, вона  мене зневажає. Точно зурочила мене на курорті  ні за що. Зате і їй кармою прилетіло, хе-хе. слабка, невміла. Не в бабку.

Та мені ще їй дякувати долі треба, що не присушила до себе. Вони й таке вміють. Мені мати давно казала, щоб нічого не їв і не пив з рук незнайомих дівок. От що не кажи, а в чомусь вона права.  варто було з ким попало напитися  і дати себе напоїти, а мороки тепер на місяць.  

Ця Гончаренко Л. може бути корисною, треба тільки стерегтися і язика не розпускати. І рук. Бо вони так і тягнуться. А потім лікуй усяке.

Нічого, потерплю цю відьму ще трохи.  Так впевнено казала, що може помогти, як і тоді, біля басейну.

Досі мороз поза шкірою, як згадаю - просичала крізь зуби, що до біди недалеко, так і сталося.

Може й тепер зніме  оте старе наведення. Бо як вони не перестануть вагітніти, то хоч згортай бізнес.

А так добре було, консалтинг - то моє, персонал відбірний, одна в одну. Червоні дипломи, самі красуні,  гарні рекомендації, клієнт як зазирнув, так і нікуди вже не рипається.

От тільки вагітніють, як ненормальні. Ну нічого. Тиждень, і побачимо, що ця Гончаренко Л. може.

І все ж цікаво, як її батькиназвали. Таку  зануду не можуть звати по-людськи. Леонора? Лампадія? Лаврентія?

І це взагалі не чесно -  в такому тілі така ханжа, ще й відьма. Відьми повинні бути з чорними сплутаними космами й бородавками на носі. Щоб хлопцеві одразу було видно - тутловити нічого. 

Дві мінімалки не гріх і викинути,  пропадуть, так більше втрачаю. А що як поможе?

І головне - нехай дивиться, убоге, серед якого я квітника існую. Лікті кусатиме, був шанс у святоши, та сплив.

Я за милуватимусь, як вона білою міллю літатиме по офісу. Карму рихтуватиме.  І потім геть на вулицю. 

Рекомендацію як прибиральниці їй  дам. Напишу, що офіс вилизала, аж страшно ходити, на слині послизаюся. Настійливо рекомендую. Знатиме своє місце.

ЛІДІЯ

Заходжу до офісного центру. Він збудований наче тільки зі скла й і заліза. Прозорий, як акваріум. Хитро придумало - і боси, й відвідувачі через постійно бачать, як персонал працює. 

І будка перед турнікетамми теж прозора. А в ній - добродушна повна жіночка  сидить і дивиться намене очікувально.

- Добрий ранок. - вітаюся. - Мені на третій поверх. До пана Гончаренка. 

Що не так?

Вахтерка дивиться якось гидливо. На мені мій кращий і єдиний офісний костюм,  в якому я пішла з дому чоловіка місяць тому. Що їй не подобається?  Я його купила весною в Італії, його ще підігнали по фігурі. Все як годиться. Жакет під горло, спідниця на три пальці нижче колін. Твід, темний колір, світла  блуза застебнута на всі ґудзики, закриті туфлі на невисокій шпильці.  

Тоді чому у мене таке враження, що це неправильний дрескод? Або незвичний для  цього місця. 

А може вона тому так зневажливо дивиться, що костюм висить на мені, як на опудалі? 

Ну схудла трохи. Подумаєш. Вона що, не знає, що не можна бути занадто худою чи занадто багатою? Я не надто багата, от і компенсую худорлявістю. А костюм не підшиватиму. Я скоро навчуся їсти й повернуся до колишніх параметрів.

Вахтерка нарешті завершує мислительний процес. І я бачу - щось там у неї з чимось не зійшлося. 

- Вам призначено? - питає недовірливо. - У нас перепустки тут.

У мене виникає відчуття, що тут уже всі знають, звідки мене тільки-но виписали. І їм гидко. 

Так само почувалася на вулиці й у маршрутці. 

Не допомагає те що  я знаю - це неправда. Ніхто на мене ніяк не дивиться. Кому треба роздивлятись  худющу ненафарбовану  мимру із виразом “не влізай, уб’є”?

І до речі я ні в чому, ні перед ким не завинила, щоб на мене косо дивитися. І запах лікарні відмила. Дитячим милом. Іншого бабуся не купує.  Пахну, як школярка молодших класів.

Нічого носом крутити, ясно?

Повільно видихаю, переборюю почуття третьосортності й весело посміхаюся. 

- Схоже на те, що призначено. - відповідаю нейтрально. -  Ви наберіть відділ кадрів і перевірте. Третій поверх, консалтингова агенція Гончаренко і партнери .

Вахтерка важко зітхає, наче зараз порушить закон, як мінімум адміністративний.

- Як вас назвати?

- Мене? - для чогось перепитую, і відступаю на крок. Бо, мабуть, тупість - то теж інфекція. - Гончаренко Мене звати. Гончаренко Л. Подивіться, може у вас записано. 

Гарний початок, скажу я вам - тяганина на пустому місці. Мені уже наперед все не подобається. От тільки дві мінімалки - завжди дві мінімалки. Правильно бабуся каже - гроші не ціниш, коли вони легко даються. Тепер це для мене не цифри на рахунку, а можливіть  купити їжу і заплатити комуналку.

Вахтерка чомусь блідне і теж відступає на крок.

- О, то ви…? - і пауза. У жінки очі круглі й руки по швах.

Цікаво, якби я сказала, що я королева Британії, вона б повірила? І ще цікавіше, нащо було питати, коли нічого не перевіряєш. Що вони тут розвели - не офісний центр, а воєнний об'єкт особливої секретності.

Так, більше позитиву, Лідіє. Яке мені діло до тутешніх порядків?

Зараз візьму гроші, понасипаю кольорової солі з кришталевої пляшечки. Я цей слоїк привезла колись бабусі з Карлових Вар, а вона так і не відкрила. От тепер і згодилося. Влаштую виставу. Помахаю руками, може ще покручусь проти годинникової стрілки та й скажу, що все в ажурі - карма відрихтована і біліша снігу. Головне - непомітно все засняти, а потім викласти в соцмережі.

І піду від гріха подалі. Бо дуже вже хочеться розбити щось в цьому королівстві прозорого скла і  суворої пропускної системи.