ЛІДІЯ
- Хвора Гончаренко, ви довго будете мене мучити? - медсестричка майже плаче, так я її засмутила. - Це просто молоко. Ви його точно можете проковтнути. Невеликими ковтками, щоб я бачила. Не затримуйте мене, вже третя година, у мене вдома діти зі школи поприходити й чоловік голодний скоро прийде. А в мене нічого не наготовано. Давайте, не підводьте мене. Просто покажіть пусту склянку, і я вас відпущу. Навіть не скажу черговій, що ви кашу не їли.
Я старанно удаю, що п'ю тепле противне молоко. Але воно все одно не ковтається.
Думки то тягнуться мляво, то скачуть. Мені тут більше нема чим зайнятися - тільки думати.
Товстенька весела медсестричка мені дуже симпатична. Діти зі школи... Скільки ж їй було, коли народила?
На вигляд вона років сорока. Це добре.
Добре, що і мені спішити нікуди, виходить. То колишньому треба було спішити. А я ще все встигну. Треба відпустити цю жіночку додому. Голодні діти, ще й чоловік…
А чого вони голодні, вони що, з ложечки їдять, вона їм по черзі дає ложку з манною кашею?
Як ота сорока-ворона, що кашу варила.
Від картини, на якій товстенька медсестра годує трьох товстеньких веселих пташенят, один з яких - її чоловік, мене розбирає сміх. На щастя тепер уже нормальний, не істеричний.
Якщо зосередитись і не думати ні про що, а просто ковтати, то може й повну склянку подужаю. Якби ж це не було молоко. Тепле, фу.
Але треба. Якщо невеликими ковтками… Ну.. можу ж …
Спазм ще цей. Треба позбавлятися. Як не зможу хоча б щось їсти, годуватимуть через зонд. А я що, навмисно? Не ковтається просто ніяка їжа. І вода не дуже.
Зате тепер у мене модельні параметри. Треба в купальнику сфоткатись і викласти в інсті. Нехай вдавляться від заздрощів. Подружки, ага. Ковтали слину, коли на чоловіка дивилися. Зраділи, що він тепер вільний. Беріть, користайтеся.
А я худа і вільна. Не можна бути занадто худою, занадто вільною і занадто багатою.
Правда з багатством поки що не склалося. Але то таке.
Випишуть, одразу до психотерапевта. Нехай щось порадить.
Бо так можна анорексичкою стати не знати за що.
А все чому? Все через того поганця почалося.
Я ще пропустила обід, бо читала про звільнення й думала, як далі бути.
А цей Гончаренко поставив біля мене пакет, з якого так смачно пахло…
І став у своїй хамській манері фонтанувати мачизмом і знеціненням.
Я звісно не опустилася до його рівня. Тільки от запах їжі змішався з образами. І відтоді я не можу проковтнути тверду їжу.
Але як згадаю, як він розгубився, коли не одержав задоволення від мого приниження, так на душі теплішає.
Відтоді я можу нормально сміятися. Я відчула силу тоді. І зрозуміла, кому помщуся за все.
Не винуватий, кажете? Просто хамло збочене?
Його проблеми.
Не треба було мені потрапляти під настрій.
Тут треба до психотерапевта або психолога, кажете? Згодна з вами.
Та трохи не на часі. Бо воно все коштує грошей. А у мене їх тимчасово немає.
Тому я сама собі дам ради. Це просто. Помщуся й попустить.
Заради цього пожити трохи на молоці й смузі - невелика ціна.
Я ж жива після набагато гіршого. Цей стеноз - просто дрібниці. З усім впоралась, а з цим поки що не можу. Така голодна, а не можу проковтнути майже нічого, крім молока й води.
Але це не надовго. Начувайся, Гончаренко. Не я це почала. Ти перший . І так сталося, що вигребеш за все і за всіх.
За свекруху, що розіслала всім родичам, знайомим і френдам у соцмережах результати аналізів.
За колишнього, кого я застукала з його секретаркою, коли прийшла пожалітися на дії його матері й попросити, щоб захистив від наклепу.
За те, що я забула головне. Моя дитина має право на кращого з батьків, якого можна знайти.
За те, що не склала два і два і не зрозуміла, чого це я не вагітнію і хто у моїй колишній сім’ї безплідний, хтивий і аморальний павіан.
Так, Гончаренко, це все не твоя вина. Але ти став останньою соломинкою, що мало мене не зламала.
Тому саме ти й заплатиш.
Вони всі мені тепер ніхто. Їх слова і дії не обходять. А твої досі печуть.
Ти втрапив, веселий, красивий безтурботний скотиняка. Я помщуся.
І тоді я зможу не тільки нормально мислити й жити щасливо, а ще і їсти той шашлик, що так пахне гарно, і всі торти й тістечка, всі шоколадні батончики, все, що захочу.
А не пити молоко, яке я ненавиджу з дитинства. Так само люто ненавиджу, як і тебе, Гончаренко.
І прізвище твоє ненавиджу. За те, що воно і моє.
І мені все одно, що ти не винуватий, просто дурний, красивий і безтурботний.
Моя ненависть вибрала тебе.
І я придумаю, як зробити так, щоб ти теж не міг їсти, спати й страждав.
Мені тільки для цього й хочеться жити.
Тому пересилюю себе і малесеньким ковтками випиваю склянку теплого противного молока. Ненавиджу молоко. Але більше нічого тут нема такого. Не курорт.
От про курорт краще було б не згадувати.
Про молодого бога, що спустився з небес, пропалив захопленим поглядом і… запропонував ліжко і себе у ньому, отак - з розгону.
Ніколи не дізнається поганець, чого я його штовхнула в басейн.
А того я його штовхнула, що мені схотілося. На секунду. Просто на мить захотілося відчути себе з ним. Ну до того, як він відкрив рота.
А тепер ховайся, Гончаренко. Я на стежці війни.
Роблю останній ковток і не дихаю, щоб воно легше стікало вниз. Я молодець.
Нянечка вдоволено посміхається і тікає годувати своїх пташенят.
Я ж радію. Ще тиждень тому і воду не могла проковтнути. А тепер уже можу за раз цілу склянку молока. Ще трошки терпіння, і можна буде перетертий суп. Тут ніхто терти не буде. А як випишуть, повернуся до бабусі. Там уже щось придумаємо. І їй веселіше,буде кого повчати, і мені є де переночувати.
#1982 в Молодіжна проза
#8928 в Любовні романи
#3469 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 31.05.2022