Так, ми Гончаренки. І що?

ЛІДІЯ

- Гончаренки, заходьте. - весела медсестричка шукає поглядом і безпомилково знаходить мене і чомусь сусіду. Вона мало не підморгує і відступає вглиб кабінету, даючи нам дорогу.

- А чому одразу вдвох? - питаю спантеличено. - У мене уже пів години відчуття, що ти прилип до мене назавжди.

- Чималенька черга починає невдоволено гудіти,  поганець Гончаренко бере мене під лікоть і майже силоміць тягне до кабінету.

- Не затримуй людей. Лікар сказав разом, тож знає, нащо.

Добре що в коридорі напівтемрява. Бо щоки мої палають від гніву й сорому. Може втекти? Не вистачало ще при ньому…

Він мало не заштовхує мене у кабінет, а сам проходить слідом. Ач який вихований на людях!

З великого вікна навпроти б'є сонце. Таке яскраве, і не скажеш, що скоро осінь. Воно для мене робить з лікаря й медсестри чорні силуети, а вони мене бачать у всіх подробицях. Я червона, розгублена й знічена.  

Вони певне думають про мене дуже погано.

- Ти диви, удає пристойну й скромну, а сама он яка. - як сказала одна жінка в черзі. 

Гончаренко присуває до мене стілець. І натискає рукою на плече, щоб я не стовбичила і не затримувала лікаря.

Ну так. Гаряча пора. Всі повернулися з курортів, там теж декому було гаряче. Аж довелося охолодити.

Недоречна іронічна посмішка кривить мої губи. Тільки б не засміятися. Бо за цим послідує істерика.

Мені дуже треба триматись. Це останній бастіон - моє самовладання. Інші вже впали за цей тиждень.

Я стою на руїнах свого життя. Ну і нехай. Не дужче воно мені й подобалося. Збудую краще.

Тільки б усі від мене нарешті всі відчепилися.

Голос лікаря долинає ніби здалеку.

Нічого цікавого. Я вже перелопатила гугл і в курсі, яка стійка до антибіотиків ця гидота.

Так он чого нас вдвох викликали. Виходить, у нас заселився однаковий мікроб. Стійкий до антибіотиків.

Не треба дивитись на Гончаренка. У нас виявляється все ж є щось спільне, крім прізвища. Сором який, краще зчепити руки, щоб не тремтіли. І дивитись на щось приємніше. ніж його вдоволена пика.

От дядечко-лікар, який більше схожий на веселого продавця м’ясного відділу на Бесарабці. Такий колоритний у своєму білому халаті із приємною, але все одно зверхньою посмішкою. Він каже медсестрі приготуватися до запису.

Схоже на протокол.

- Тепер давайте швиденько пригадаємо всі контакти. І давайте без сцен.  Тут лікарня. Все залишається між нами. Але чим скоріше ми перервемо ланцюг інфікування, тим більше людей врятуємо. Отже, я слухаю. Можете, як хочете, один диктувати мені, а ви,  Лідіє - Альоні.

Мене наче полили окропом. Контакти. Це ж треба. 

- Я все одно не розумію, чому це має нагадувати зібрання анонімних алкоголіків.-   намагаюся, щоб голос не тремтів. - Тим більше ми не анонімні. Але нехай так. Я не мала ніяких статевих контактів ні з ким, крім чоловіка. 

- Те-те-те, не так швидко. - терпляче каже лікар. -  Розумію, вам соромно. Але не переймайтеся. Тут лікарня.  

- Я розумію. І я все сказала. Що підписати й чи я можу нарешті йти?

- Не так швидко. Ви кажете неправду. - лікар досі незворушно-доброзичливий. - Я розумію, вам зараз важко. Але ваше захворювання у хронічній стадії, а у вашого чоловіка - в гострій. Тобто інфікували його ви. А це значить, що перед тим у вас був як мінімум один контакт, пані Гончаренко. 

Лікар безпомічно розводить руками, ніби він винуватий у тому, що я така розпусниця.

Але ж цього не було і бути  не могло. Мене заразив мій чоловік, що б він або свекруха не говорили й не робили. І взагалі…

- І взагалі, як ви можете знати. у кого хронічне, а в кого гостре? Що за нісенітниця, я ніколи…

- Лідіє, я вас дуже прошу. - по-батьківськи звертається до мене лікар. - Не кажіть нічого, про що потім пожалкуєте. Про те, що ви хворі давно, мінімум місяць, свідчить результат вашого аналізу. А  ваш чоловік хворий не більше, як тиждень - судячи знову ж таки з його аналізів. Що  це означає, вам не треба пояснювати? Тож пригадайте, будь ласка, де ви були останній місяць?

- На курорті я була. За порадою гінеколога. Я здорова, але не можу завагітніти. Мені порадили цей курорт. І як відповідальна людина, я повернулася  і здала аналізи перед тим, як приступити до нових спроб зачаття. 

Боже, що я кажу. Від гніву зовсім забула, що Гончаренко тут розсівся і все чує. 

- Тож ви бачите, я ніяк не могла інфікувати нікого тиждень тому. Мене тут тиждень тому не було. - зціпивши зуби закінчую казати очевидні речі.

Лікар дуже терпляче зітхає.

- Але ж пан Гончаренко був із вами. Він теж тільки-но повернувся із санаторію “Дніпро”.

- І що?  - спантеличено питаю я.

- Ну як що - уже роздратовано відповідає лікар. Його привітна посмішка давно зникла.  Ви інфікували чоловіка.

- Я не інфікувала чоловіка. І до чого тут оцей Гончаренко. Нехай скаже - я у відповідь на його непристойні закидони штовхнула негідника в басейн.  І це все, що між нами було.

Западає гробова тиша. Медсестричка відриває погляд від Гончаренка і переводить його на мене, потім знов на нього.

Лікар, що тільки-но встав, щоб натиснути на мене зростом і авторитетом, повільно опускається у своє крісло.  І дивиться на нас спантеличено.

- Ви одружені? - питає він.

- Так. -  відповідаю я. 

-Ні - одночасно випалює Гончаренко.

- Пробачте. - лікар, схоже, зараз  вибухне гнівом. - Я спитав неправильно. Ви, мабуть, подали на  розлучення, так?

- Так. - відповідаю я.

- Ні. - Гончаренко вже відверто потішається.

Мої нерви здають. Я беру зі столика медсестри вазу з квітами й перевертаю її над головою цього поганця, що отруїв мені всю відпустку своїм містечковим пікапом. Я розумію все. Він не винен у тому, що зі мною сталося. Але нехай не сміє зловтішатися. 

Щось знову іде не так.