Епілог

Різдво, 2021 рік.

- Мамо, тато не хоче грати у сніжки, а там купа снігу на вулиці, — складає ображено на грудях руки донька й хмуриться. Так, це наша Софійка, ми із Назаром взяли собі донечку у дитячому будинку.

- Скажи татові, щоб не був таким лінивим, інакше отримає стусанів від мами, — донька посміхається й біжить до вітальні.

Дивлюся услід Софійки й розумію на скільки я щаслива. Дійсно, ще декілька років тому, коли Артем кинув мене, забрав речі й пішов до іншої, думала, що це кінець. Що більше не має усміхненої, щасливої Лани. Думала, що життя поділилося на до та після. Так, загалом воно й поділилося, але... після виявилось набагато щасливішим ніж до.

Кручу на пальчику колечко й пригадую наше із Назаром весілля. Ох, воно було ще тим божевіллям. Тоді, усе йшло не за планом, навіть у Гелі почалися перейми, хоча ми обирали дату так, аби у запасі було два місяці. Та малюк дівчини вирішив не чекати. Посміхаюсь... З такого божевілля почалося наше життя й так ми продовжуємо жити, але в усьому цьому безмежно щасливі.
Ще ми купили собі дім й врешті з’їхали із квартири батьків, бо яким би не була вона спогадом, чомусь там холодно й незатишно. Нове життя хотілося почати із нового аркушу.

- Кохана, — обіймає Назар та цілує у скроню. – чув ти хочеш мені стусанів дати.

- Правда, — погоджуюся та посміхаюся.

- Тоді змушений піти і грати приречено у сніжки, — удає, що засмутився. – а ти... ти підеш із нами, — підхоплює на руки та тягне до гардеробної, а Софійка біжить за нами та весело сміється.

- Так, — кричить наша дівчинка. – так, тато, підемо усі разом.

Коли коханий ставить на ноги, широко посміхаюсь та притискаю чоловіка з донькою до себе.

- Я вас так люблю... – на очі накочуються сльози щастя. Нарешті я знайшла те, що так довго хотіла отримати. Щастя.