Глава 54

До самого вечора ми з Аліною приводимо себе до людського вигляду. Дівчина допомагає мені обрати сукню, яка пасуватиме для новоспеченої нареченої й сама обирає сукню із мого гардероба, аби не їхати додому. Назар же у цей час займається власними справами. Чоловік залишив нас удвох й каже, що йому варто кудись відлучитися, але він обов’язково повернеться, а ми з дівчиною й не стали його затримувати, бо як виявляється ми з Аліною навіть чимось схожі й відразу знайшли спільну мову.

Назар

Поки дівчата збираються, вирішую послухати поради Аліни й поїхати поговорити із власними батьками. Не знаю, можливо роблю помилку, але у новому житті хочеться закрити ці пробіли з проблемами й насолоджуватися майбутнім. Врешті, у мене будується власна сім'я й знаю на сто відсотків, що ніколи не дозволю стати їй наскільки приреченою.

До будинку батька доїжджаю доволі швидко, бо як виявилося весь цей час ми жили в одному місті, просто до мене йому не було ніколи діла. Не знаю чому, але навіть не вагаюся, а просто тисну на дзвінок.

Ворота відчиняє охорона й складається відчуття, що відразу впізнають мене, бо впускають не запитавши нічого.

- Тимур Андрійович у себе, Вас проведуть.

- Дякую, — киваю та йду за чоловіком у чорному костюмі.

Так, тут все занадто по-іншому, не так як звик я. Хмикаю від нерозуміння за що ось це все. Коли я виживав там на вулицях, мій батько катався ніби сир у маслі. Хоча… неважливо вже. Життя прожито.

Охоронець передає мене домробітниці й та проводить через розкішний будинок до його кабінету. Не стукаю, заходжу відразу.

- Ну привіт, батько, — вітаюсь та завмираю. Як давно я не бачив його. Занадто давно, аби це могло здаватися правдою.

- Привіт, Назаре, — кутики губ підіймаються у нещирій посмішці. – яким вітром?

- Справді? – хмикаю дратівливо. – питаєш яким вітром я тут?

- Питаю, — киває та встає, поправляючи сорочку, а тоді йде до бару та наливає в склянку віскі. – будеш?

- Ні, — хитаю головою й замислююсь. Чому усе настільки жахливо. – обґрунтуй.

Батько здивовано переводить погляд, ніби не розуміє про що я взагалі говорю.

- Чому ти пішов від нас? Чому залишив маму? Ти ж… через тебе моє життя стало наскільки паскудним, що хотілось померти. Через тебе, — приречено хмикаю та тру очі.

- А тобі матуся правду не розповіла? – кривиться у посмішці й робить ковток рідини.

- Правду? – фиркаю.

- Так, саме її, — підіймає брови до гори. – вона ж зраджувала мені… давно, Назаре. Відразу ж, як тільки побралися. Зрад було тьма, — спокійно протягує та всідається у крісло. Чи шокований я? Напевно, був би як би дізнався про це тоді, після того, як пішов батько. Мабуть… мабуть, я б навіть не повірив, але зараз, я навіть і на секунду не маю сумнівів, що це правда.

- А я? що зробив я, батько? Ти ж викреслив мене із свого життя, як і її. Просто викреслив.

- Ти був занадто схожий на неї, — просто та легко кидає. – Тому я зненавидів тебе.

- Зрозуміло, — гиркає. – зненавидів і зіпсував власній дитині життя. Звісно, — хмикаю, а тоді розвертаюсь, аби йти. – і, знаєш, у тебе чудова донька. Добре, що вона не схожа на тебе.

Коли опиняюся за межами будинку стає морально легше. Тепер я знаю правду, яка б вона сумна не була для мене, та вона є і її не змінити. Я йому не потрібен був тоді й не потрібен зараз. Коли йшов, батько навіть зупинити не старався, йому було байдуже, а мені?.. і мені напевно теж, бо я закрив ці двері. Закрив їх назавжди.

Тільки зараз, бувши тут, я зрозумів, що давно не маю батьків. Що усе це ілюзія, і як би… як би я їм був потрібен мене б знайшли. Врешті, ми усі жили скільки років у одному місті.

Під будинком у якому ми всі колись були щасливими, відчуваю якийсь укол суму, бо саме цей будинок подарував радість… щастя, але він і зламав мене.
Коли підходжу та стукаю, відповіді не чую там порожньо, точно знаю це… відчуваю. А тоді помічаю поряд із собою погляд сусідки, яка не розуміє хто я і чому тут. А я добре пам’ятаю тітку Женю. Вона завжди пекла пироги з маком й пригощала усіх дітей.

- Тітка Женя, це я – Назар, — посміхаюсь. – дорого дня.

- Назарчик? Це ти? – дивується. – привіт, Назарчику. Ти так змінився.

- Змінився, — погоджуюся й підходжу ближче до жінки. – тітко Женя, а де мама?

- Мама… Назарчику, ти хіба не знаєш? – здивовано запитує й охає, прикриваючи рота рукою.

- А що маю знати?

- Не стало її, — шепоче. – вже як два роки її не має з нами.

Шоковано хапаю кожне слово й не можу повірити у жодне. Її не стало. Чорт забирай! Її не стало, а я… я навіть жодного разу не навідався до мами через свою гордість та образу. Якою вона не була б, але ж мама. Боже…

Кидаю тітку Женю навіть не попрощавшись та йду до найближчого квіткового, а тоді відразу на кладовище.

Її не стало…

Два роки тому.

Досі пульсує це у голові. І я ненавиджу себе зараз. Дідько, буквально ненавиджу себе.

Знаходжу поміж рядів її могилу й не стримую сліз. Бо боляче, образливо… більше не серджусь на неї, ні. Я її вибачаю, а от себе. Чи мав право кидати маму навіть після того, що вона зробила зі мною?

Відповіді не знаходжу та й слів, аби поговорити з нею, тому просто мовчки сиджу поряд й дивлюсь на фото. На ньому мама ще молода та красива… до усього того божевілля. Яке сталось після.

- Пробач, мамо, — шепочу хрипло за декілька хвилин мовчанки. – пробач, що кинув тебе. І я вибачаю тобі…

Залишаю квіти та просто йду. Тепер усі шляхи закриті. Тепер тільки Лана та Аліна. Тепер тільки вони…