Глава 53

Лана розвертається та біжить до кімнати, а я шоковано дивлюсь на Аліну. Бл*ть, це що в біса було? Сестра здивовано знизує плечима, а я, чорт забирай, не знаю що мені робити далі. Лано, дідько тебе б забрав. Йду слідом за дівчиною, лишаючи Аліну у кухні. Тягну ручку дверей її кімнати – зачинено. Чхати я хотів на нормальність, на правильність. Чхати, дідько! Вибиваю двері та влітаю до кімнати дівчини, де застаю жахливу картину. Вона лежить на ліжку, скрутившись у клубочок та задихається від сліз. Що з тобою знову, Лано? Яка в біса муха тебе вкусила. Геля ж сама приходила до мене, просила дати тобі шанс, бо ти кохаєш, а тепер…

- Що значить твоє «ні»? – запитую не церемонячись. Лана ігнорує, схоже сльози душать, але я не збираюся здаватися. Тільки не зараз. Я не хочу втрачати цей шанс, аби бути з нею. Бути з тією, яку щиро покохав.

- Лано! Чому ти відмовила, а зараз плачеш? Хіба не ти хотіла шансу? Не ти хотіла приїхати й вибачитися? Не ти?! – зриваюся на крик. – тобі ж теж потрібен я, тоді якого біса ти витворяєш?

- Я не можу… - шепоче дівчина. – не можу… я не думала, що все виглядатиме ось так. Я хотіла… понад усе хотіла бути тільки з тобою, але, коли ти прямо в лоб освідчився… я не можу, Назаре.

- Що не можеш? – карка. Знаю, що маю заспокоїти її, але я сам в біса на нервах. Не розумію, що з нею коїться, чому така реакція. – що за американські гірки, Лано? Мною вже кидає від цього усього. Що з тобою коїться? – запитую тихіше, аби не лякати дівчину ще більше. Вона підіймає свої очі й дивиться не зводячи погляду.

- Я… я безплідна. Через це Артем пішов, бо я не могла мати дітей. Не можу мати дітей, — Лана ще дужче починає плакати, а я не витримую й обіймаю її. – навіщо тобі безплідна жінка? Яка не в змозі подарувати дитину…

- Лано, — шепочу, цілуючи її скроню. – дівчинко моя, хіба це важливо? Я ж кохаю тебе, а дитина… ми можемо взяти дитину з дитбудинку, подарувавши їй щастя. Мені потрібна кохана, та, яка врятувала мене. Хіба можна піти від коханої через такі дрібниці? Хіба я буду щасливий з іншою маючи власну дитину? Я нікого не покохаю так, як кохаю тебе й потрібна мені тільки ти… моя Свєтка. Дівчина, яка увірвалася світлом у саму темряву.

Вона підіймає свій ясний погляд і ніби ловить кожне слово, яке сказане мною. Вірить мені й легко посміхається. Хіба важливо те, про що вона говорить? Хіба це важливо для чоловіка, який по-справжньому кохає? Цілую губи дівчини й пропадаю, матір вашу, реально пропадаю. Я так скучив за нею, що слів не знаходжу, аби передати.

Напевно, саме для цього я мав втекти, аби зрозуміти її важливість. Як важливо бути поруч з нею, бо вона найкраще, що було у моєму житті. Нехай, нас тисячі разів будуть старатися розлучити, нехай сотні перешкод стане між нами, та ми закохані, чорт забирай. Ми закохані!

Ми!

Я і вона, нас тільки двоє й це просто зносить дах. Я так кохаю її, й відчуваю цю взаємність. Відчуваю спалах між нами. Ми стали іншими, змогли вилікувати одне одного. Знаю, що зможемо побудувати щасливу сім'ю. Точно знаю…

- Я кажу тобі – так, — шепоче маленька, втикаючись носиком в груди. Присягаюся, у цей момент у мені зривається бомба найбільших масштабів. Вона сказала – так! Вона погодилася.

- Ланка… - шепочу й втискаю дівчину у себе, а тоді не витримую й кричу увесь голос: - я кохаю тебе! Я так кохаю тебе… я скучив,— шепочу.

- І я, — посміхається маленька й сама тягнеться за поцілунком. – не вірю, що це усе правда, — шепоче, коли відстороняється. – не вірю, що ти тут, що ми… наречені. Не вірю.

- А ти повір, бо більше між нами нічого не стане, присягаюся.

- Я кохаю тебе, Назаре.

- А я тебе, — шепочу й цілую чоло СВОЄЇ дівчинки.

Лана

Пригадую, що там за дверима, у кухні… кхм, сестра Назара. Бляха, це так дико і класно водночас. А ще, Назар прийняв мене з усіма моїми мінусами. Він сам приїхав і зізнався у коханні й схоже, тепер ми наречені. Чи уявляла я собі такий хід подій? Я навіть і не дозволяла собі це уявити, бо була впевнена у тому, що цьому не статися. А тепер… тепер він мій. Мій наречений. Тепер усі карти розкриті й між нами не має перепон. Ми щасливі, ми просто можемо дозволити собі жити.

- Ходімо до Аліни, — посміхаюсь.

- Давай її проженемо, — шепоче Назар на вухо. – я так скучив.

- Назаре, — плескаю чоловіка по плечах та сміюсь. – ти чого? Це ж твоя сестра, ти тільки її знайшов. Ходімо краще порадуємо її новиною. – Назар киває й коли підіймаюся, хапає за руку.

- Обручка, Лано, — наголошує й дістає з коробочки обручку та одягає на мій палець. Дивно, але за розміром підходить ідеально. Це вкотре доводить, що ми реально створені один для одного.

До Аліни виходимо тримаючись за руки. Відразу ловлю усміхнений погляд дівчини на наших сплетених пальцях.

- Вас можна привітати? – щебече білявка.

- Нарешті, — видихає Назар.

- Круто! – пищить дівчина й кидається в обійми Назара, а тоді мої.

- Швидко ти змінюєш свою думку, — підморгує мені та сміється. Я ніяковію, бо пояснення для сестри Назара не маю, все ж це занадто особисте. – пропоную відмітити це, ти як братику?

- Я за, — каже Назар весело, чим дивує мене ще більше. Схоже, спілкування із сестрою пішло йому на користь. – Лано, думаю слід покликати Гелю.

- Ти серйозно? – здіймаю до гори брови. Щоб Назар пропонував покликати Гелю, це звісно щось.

Та все ж, ми вирішуємо піти до клубу увечері, тому зідзвонююся з Гелею та пропоную їй приєднатися.

- Ви справді помирилися? – здивовано запитує.

- Ага, він сам приїхав і знаєш… зробив пропозицію.

- Ланко-о-о, — пищить подруга у слухавку. – ти не жартуєш?

- Ні, я не жартую, — посміхаюсь. – тому сьогодні чекаємо на вас із Олегом в Кристалі о сьомій.

- З Олегом? – дивується дівчина.

- З ним, — фиркаю та гучно сміюсь.

- Ну добре, — врешті погоджується Ангеліна й збиває слухавку.