Глава 51

Лана


Вранці Геля готує сніданок на швидку руку, а я втуплюю погляд у свій телефон. Сама не знаю чому, та так мені здається, що ось зателефонує Назар і все повернеться на свої місця. Але ж… дивімося правді у вічі, ніякий Назар мені не зателефонує не зараз, ні через п’ять хвилин, ні через декілька днів. Він вичерпнув мене зі свого життя, як щось непотрібне, от і все. Моя щаслива історія закінчилася unhappy ending.


Так, Лано, змирися зі своєю поразкою, бо така у тебе доля. Твоє життя – це і є суцільна поразка.


- Ланко, годі вже, — наполягає подруга та ставить омлет зі смаженими помідорами на стіл. – відклади цей телефон і прийми ситуацію. Він не зателефонує, зараз так точно.

- Я знаю, Ангелін, але, — хмикаю під ніс і все ж відкладаю телефон убік, попередньо перевернувши його екраном на стіл. – я маю надію, що можливо зателефонує.

- Припини мучити себе й мене, — фиркає врешті й сідає поруч. – якщо він не зрозуміє в кінцевому рахунку, що ти робила все для його ж блага, тоді це його проблеми, переступи та йди далі.

- Не можу… хотіла б та не можу, — беру виделку й починаю колупати у їжі.

- Скуштуй хоча б половину, — наказує дівчина та дивиться на мене суворим поглядом, а я розумію. Що зараз й шматок до горла не лізе. Кляте це кохання, хто його взагалі видумав. Чому у людей є якісь почуття…

- Не лізе, — шепочу, схиливши голову над омлетом.

- А ти просунь, Лан, — підіймає догори брови. - годі картати себе врешті-решт, ти занапастила себе. Страждаєш постійно через цих чоловіків, так не можна. В перу чергу, маєш любити себе, а далі уже все інше, а ти… ти занадто добра для цього світу, от він тебе й ламає.

- А, Назар? – зацікавлено дивлюся на Гелю.

- Що Назар? – подруга дивується, пережовуючи їжу.

- Він теж зломлений цим світом, — дівчина мовчить й продовжує їсти у повній тиші. Схоже, задумалась або, принаймні зніяковіла від питання.

Далі сидимо у тиші, кожен у своїх роздумах. Цікаво, як там Назар і де він взагалі. Напевно, повернувся до власної квартири. Цікаво, які у нього думки й що чоловік взагалі думає щодо мене. Я вбила його втретє… знаю це та просто відчуваю. Розтоптала й зрадила, як робили це його мама та дівчина.
Потім Геля довго дивиться на мене, а тоді бере свій телефон та наклацує у ньому повідомлення для когось. Далі підхоплюється й швидко збирається.

- Лано, я поїду, — каже, коли одягає пальто. – Водій вже приїхав.

- Так швидко? – дивуюся, бо ще хвилину тому дівчина повільно жувала яєчню й нікуди не поспішала.

- Так, — мнеться вона. – є невідкладні справи.

- Справи? – ще більше дивуюсь.

- Ланко, довго пояснювати, — цілує мене у щоку. – Уяви собі, й у такої як я можуть бути справи.

- Важко уявити, — хмикаю. Не хочу образити подругу, але Геля така, що й справ ніяких ніколи не мала. Вона живе своїм життям, без правил та у суцільному позитиві. Заздрю навіть їй, бо сприймає усе зовсім по-іншому. Вона ніби з іншого світу до нас прийшла.

- До зустрічі, — кидає та відмикає двері, а тоді додає наостанок: - до речі, не здумай телефонувати чи летіти поспіхом до свого Назара. Нехай отямиться й схаменеться.

- Не обіцяю… - кажу пошепки та відпиваю ковток гарячого чаю, а за Гелею зачиняються двері.

І знову я лишаюсь сама, притиснута стінами власної квартири, яка не знає, що таке радість. Весь день провожу ніби не жива зовсім, блукаю квартирою з розтріпаним пучком на голові та в брудній піжамі. А сенс наряджатися чи приводити себе до ладу? Йти мені нікуди, та й по життю, як виявляється, я приречена бути сама. Тільки робота чекає, але морально я ще не готова влитися у вихор справ.


Так проходить декілька днів поспіль, фактично ніяк. Ніби на повторі. Геля так і не телефонувала після того дня, коли була у мене, а Назар… Назар і не зателефонує ніколи, бо, Лано, ти йому на хрін не здалася. Розумію, що маю прийняти це, але не можу.


Присягаюся, він ніби отрута засів у мені, ніби став частиною мене й не виходить. Не виходить з голови, а найгірше те, що не покидає… серце.
У понеділок все ж налаштовуюся на роботу, тому навіть не вимикаю будильник, який грає щодня. Підіймаюся та йду до душу, змиваю з себе усі переживання, що тортурами падали кожного нового дня. Це не рятує, ні… навіть більше, це взагалі не забирає біль, не дозволяє розслабитися та виринути хоч на секунду з роздумів про Назара. Це ще більше пригнічує й душить, бо тут ми були разом, приймали ванну, а ліжко… воно й досі тримає на собі його запах. Запах мого чоловіка, а я й досі не змінювала постіль, бо просто не змогла, адже, що якщо я ніколи не відчую цей аромат?


Робота зустрічає метушнею, купа справ, які потрібно вирішити. Чехи, які знову вимагають нове замовлення й Таня, що потребує пояснення де я була весь цей час.


- Пообідаємо? – посміхається дівчина.

- Не сьогодні, — морщусь, дивлячись на купу тек і на пошту в інтернеті. – багато роботи, пробач.

- Нічого, я розумію, — хмуриться дівчина й схвально киває, а тоді виходить з кабінету. Відчуваю себе якоюсь змією, бо вкотре відмовляю дівчині, тому трохи попрацювавши відкладаю роботу убік та виходжу до Тані.

- Зайнята? – запитую чомусь шепотом.

- Наче ні, а що? Є доручення?

- Знайдеться одне, — легко посміхаюсь. Знаю, що посмішка моя не одна зі щирих, але, все ж… - пообідаємо?

- Звісно, — радісно підривається прихопивши сумку. – у столовку чи кафе?

- Давай кафе, — підморгую дівчині й теж повертаюся за сумкою. А тоді ми разом спускаємось на вулицю до маленького затишного кафе.

Атмосфера тут ще повністю новорічна, дерев'яні столи та стільці прикрашені червоними та зеленими бантами, барна стійка гірляндами, а вікна всипані штучним снігом. На швидку робимо замовлення, хоч я й начальник, але на обідню перерву виділена лише година. Обираємо круасани та гарячий шоколад.


- Лано Ігорівно, у вас проблеми, — більш не запитує, а констатує. Чомусь саме зараз ось це «Лана Ігорівно» дуже ріже слух, тому невимушено кривлюся.

- Зви мене просто Ланою, врешті давно знайомі. Не хвилюйся, уже все в нормі, — киваю й вказую на те, що не планую говорити із нею на такі теми. Так, ми давно знайомі, але щоб розкривати свої переживання, то точно ні. Тим паче мені не потрібно, аби потім майстернею ходили плітки. Таня, звичайно, ніби не схожа на дівчинку, що буде розповсюджувати інформацію, але варто бути обережною.

- Зрозуміло, — бачу, дівчина розуміє, що слід перевести тему у інше русло.

- А я заміж виходжу, — щебече й посміхається. Бляха. Ця новина якось болісно гнітить серце. Так, Лано, зберися! Ти маєш порадіти за дівчину, адже це дуже класна новина.

- Справді? Я рада за тебе, — посміхаюся й помічаю, що нам принесли замовлення.

- Дякую, — сором’язливо опускає погляд. – я б хотіла Вас запросити, — закладом роздається звук дзвіночка, який сповіщає про нового відвідувача й мій погляд падає на вхідні двері, а там… там Назар із незнайомою мені дівчиною. Чорт. Сльози накочуються на очі, коли рука чоловіка лягає на талію брюнетки. Боже… більше нічого не бачу й не чую, хочеться втекти звідси, бо біль штурмує серце… штурмує саму душу.

За що він так зі мною? За що… адже це я була із ним весь цей час, я одна, а він… він не міг нікого підпустити у своє серце, не міг розкритися для когось, а зараз. Зараз минуло лише декілька днів й поки я страждала, він влаштовував нове життя. Ще й приперся сюди разом із цією, хіба не знає, що тут мій офіс? Хіба не знає, що я можу їх побачити й це викличе біль… а я побачила. Побачила, чорт забирай.


- Таню, я маю йти, — кидаю на стіл декілька купюр й помічаю здивований погляд дівчини на собі. Чорт… боже.


Ідіотка.


Справжнісінька ідіотка.


Гналася за щастям, яке давно втрачене.