Глава 48

Лана

Від відчаю хапаю телефон та набираю номер Гелі, бо фізично не можу, морально задихаюсь від самотності у цих стінах. Вони наче приречені, ніби тиснуть, ніби закарбовують увесь біль, а потім виливають на тебе. Дівчина підіймає слухавку фактично відразу, а я навіть і не стараюсь стримувати сльози, більше не має для чого їх стримувати.

- Гелю, — задихаюсь від кому у горлі. Він душить, не дозволяє дихати.

- Лано, — починає подруга. – ти... Ти що там плачеш?

- Він дізнався... він тепер усе знає, він пішов.

- Тобто? Ти йому розповіла? Ти ж не планувала ще.

- Не я, — шепочу й кусаю руку від того, що не можу контролювати емоції. – Тьома, він... він прийшов і все розповів.

- Тихо, заспокойся, я зараз приїду, чуєш? Тільки заспокойся.

Поки чекаю на подругу, здається минає ціла вічність. Я планувала впасти у прірву після того, як Назар про усе дізнається, так от, я впала ще глибше. Я втратила себе, втратила його... втратила нас, чорт забирай. Щастя було так близько, разом з чоловіком, а тепер... тепер його немає, а на заміну прекрасного прийшла порожнеча, яка знову охопила стіни.

Дзвінок у двері й у грудях стає легше. Точно знаю, що з підтримкою Гелі буле ліпше перенести це. Відчиняю двері та відразу натикаюся на сумний погляд.

- Проходь, — кажу та відступаю, аби пропустити дівчину усередину.

- Лан, — починає вона. – усе ще налагодиться, — від її слів сумно хмикаю та падаю у крісло. Серце порожнє, як власне й душа. Серйозно, без перебільшень. З мене ніби висмоктали життя й залишили оболонку. Відчуваю безвихідь, серджусь на Назара, що не дав змоги розповісти усе, на Артема, бо приперся невчасно і вивалив на Назара все гімно, що накоїла, а найбільше... найбільше серджусь на себе, бо знала до чого призведе брехня. Знала до чого призведуть наші відносини, але егоїстично продовжувала будувати їх відкидаючи подалі наслідки. А тепер... тепер я власними руками задушила усі почуття між нами, побудувала величезну яму, у якій не видно дна й впала туди. І Назар туди впав, точно знаю, інакше б пробачив і не пішов. Хоча... чи можливо пробачити ще одну зраду, коли тебе зрадило саме життя.

- Не налагодиться, — серйозно кажу, бо відчуваю. Відчуваю, що це кінець. Прірва наскільки глибока, що її не закидати камінням та землею. З неї не вибратися, як би не старався.

- Чому так думаєш? Думаєш не пробачить? – мотаю головою у знак того, що точно не пробачить.

- Чому? Артем ляпнув зайвого?

- Ні, він сказав всю правду, але у невдалий момент. Гелю... – зітхаю та затуляю обличчя руками. Не знаю чи маю право розповідати подрузі про життя Назара, та вирішую, що так буде правильно. – у нього таке складне життя. Скільки зрад, а тепер це. Він не вибачить, а ще більше замкнеться у почуттях до інших.

- Дівчина зрадила?

- Все набагато гірше, зрадила мама і дівчина, яка носила не його дитину. Гель, його всі зрадили. Всі і я у тому числі. Здається, після усього він просто не зможе пробачити.

- Дай йому час, Ланко, — підходить ближче та обіймає. – він має обдумати це все, не дурний чоловік, бачив скільки ти усього для нього робила. Врешті, прихистила після лікарні.

- В тому то й проблема, — розчаровано хмикаю. – він вважає, що я це все, аби до суду не подав та через почуття провини.

- Він бовдур чи що? – обурюється дівчина та підіймається. Рухається в сторону бару, а тоді дістає звідти пляшку вина. – ти заради нього кидала роботу та подругу. А я до речі найближча тобі людина. І це все заради того, аби до суду не потрапити?! На такі вчинки не йдуть лицеміри.

- У нього інша думка, Ангеліно, — мотаю головою. – він на емоціях, розчарований, злий, у такому стані людина навряд чи розуміє що й до чого.

- І я про це ж, дай йому час охолонути.

- Можливо маєш рацію, — погоджуюсь та йду до столу, де вже стоять два келиха з червоною рідиною.

Назар

Так важко було розповідати... Оголювати перед нею душу, але точно знав, що вона зрозуміє, підтримає... переживе цей біль зі мною. І вона пережила... Лана змогла пережити, й напевно тільки їй це під силу. Не брешуть, коли запевняють, що потрібно комусь відкривати свій біль, бо тільки тоді стає легше. До останнього не вірив у це, а зараз... зараз відчуваю себе так, ніби камінь скинув з плечей. Важкий, який ніс протягом багатьох років. Який гнітив та завдавав проблем. Змусив зневіритися у всіх та у всьому. Тільки Лана врятувала та допомогла повернутися до початку.

Дівчина пішла відчиняти двері, але затрималася, що змусило нервувати. Мало що може статися тим паче у наш час, тому йду слідом та відчиняю двері... А там, там цей бісовий Артем, зо вже дратує. Причепився до Лани, ніби кліщ й ходить за нею, бажаючи нашкодити.

- Лано? – перевіряю дівчину поглядом чи нічого не зробив цей кретин, бо виглядає жалюгідно. – що він тут забувся?

- Він вже йде, — каже Лана, а голос чомусь тремтить. Все ж він образив її, чомусь ця думка засідає в голові й злить. Якщо хоч пальцем торкнув чи сказав чогось зайвого, клянусь я його вб’ю.

- О, ні, я нікуди не поспішаю, — ласо сміється. Мерзенна пика, така, яку хочеться прикласти кулаком, бо саме він йому й личитиме.

- Він тебе не ображав? – розлючено запитую, ігнорування дівчини ще більше дратує, бо чомусь запевняє у тому, що ще декілька хвилин і колишньому Лани – кінець.

- Нам треба поговорити, — дивиться у мій бік. Стає смішно, бо Лана розповідала усе про цього кретина, отже буде вішати на вуха локшину про дівчину, аби посварити нас.

- Нам? Вали звідси, кретин, та так, щоб п’яти світилися.

- Точно бажаєш, аби пішов? – запитує так, ніби у шльондри якоїсь. Оце так чоловік, і куди Лана дивилася, коли його обирала у свої чоловіки.

- Я тобі що дівка на трасі? Вали звідси я тобі сказав інакше пошкодуєш.

- І що ти зробиш? Ти ж інвалід... – злість охоплює тіло, клянуся, хочеться приліпити так стусана, аби зрозумів хто тут інвалід, та найбільш дратує не це, а те, що якогось біса він приперся сюди. – до речі, ти знаєш через кого ти став таким? – чомусь дивиться на дівчину і у мене кров ціпеніє, бо передчуття жахливі і я не знаю чому вони такі, бо ніби розумію, що він приліз сюди, аби посварити нас, але... але серце щось невидиме стискає усередині.

- А ти? – запитую, аби упевнитись, що це лише блеф і Лана непричетна. – ти знаєш?

- Знаю, — кривиться у посмішці.

- Хто?

- Вона, — не вірю. Ні. Не вірю, він блефує, готовий присягтися, що блефує. Лана не могла. Не могла зрадити, вона не така, як усі. Вона інша. – вона була за кермом авто, вона потрапила у ту аварію разом з тобою.

- Що ти несеш? – фиркаю.

- Не віриш? – хмикає. – а даремно. – чорт... Чому вона мовчить? Чому не заперечує? А, що якщо... Ні, Назаре, ти не можеш думати, що Лана змогла б.

- Лано? Він же бреше?

- Давай, Лано, розповідай йому правду, — кричить Артем.

- Лано! – здригається й дивиться у очі, сама плаче, сльози течуть обличчям, а губи зрадницьки тремтять. – він бреше?

- Я не хотіла... – шепоче, а у мені помирає якась частинка. Ось так просто, перестає існувати. Вона не могла. Вона просто не могла, але... але це правда, бо сама зізналася. Для чого? Для чого їй усе це? Для чого мучила нас обох, для чого закохувала у себе та була поруч? Аби уникнути суду? Аби загладити свою провину? Не розумію, чорт, не розумію! Уперше на очі навертаються сльози, а посеред горла зупинився кілок. Присягаюся, бл*ть, що реально бачу, як душа покидає моє тіло, бо боляче... Занадто боляче бути зрадженим у третє. Чи можна довіряти після усього жінкам. Кажуть, що чоловіки зрадники, тільки це бісові стереотипи.

Вона подарувала мені світло, відродила життя... але сама його й погубила.