Глава 47

- Чого тобі? – фиркаю та зачиняю за собою двері з іншого боку.

- Яка ж ти не привітна, — цокає язиком. Він ніби виразка якась, яку вже не вилучити з організму.

- Давай не сьогодні, благаю, — прошу.

- Я прийшов поговорити не з тобою, — натягує лукаву посмішку й я розумію, що це моя погибель.

- Тобто?

- Я знаю, що Назар тут і більше тягнути з розмовою не стану.

- Я викличу поліцію, — звожу брови та нервую.

- Спробуй, але рота мені ти не заклеїш, я встигну сказати усе, що планую, тому... Або переписуй квартиру, або щастю прийшов кінець.

- Благаю, не роби цього! Не зараз і не тут, ще не час, — не знаю для чого прошу, бо Артему байдуже.

- Отже, не перепишеш? – підіймає брову до гори. – то от, що для тебе важливіше, гроші. Ти меркантильна с*ка, Лано, — ці слова б’ють у саме серце. Як він сміє так, адже знає чия це квартира, знає наскільки багато значить для мене і, що я не зможу віддати її просто так якомусь мерзотнику.

- Навіть не смій відкривати свій брудний рот, — шиплю й тикаю у чоловіка пальцем. – зараз я по-справжньому щаслива, я з чоловіком, який робить мене щасливою, тому не смій розкидатися отрутою. Ти ж розумієш, що коли розповіси нічого не зміниться? Квартира не стане твоєю, Артем.

- Мені байдуже, — каже. – я лише зіпсую твоє життя й ти до кінця днів шкодуватимеш, що не переписала на мене якусь нещасну квартиру.

- Який же ти гнилий, — шепочу.

За спиною двері відчиняються й серце перестає пропускати удари. Це Назар. Він вийшов з квартири... боже. Розумію, що зараз усьому настане кінець й розповім правду не я, а він. Цей мерзотник, кретин. Він зламає наше з Назаром життя, як би я сама... можливо ще б і був шанс, але так, після тієї його правди про життя нічого не буде. Бо я як його минуле, я зрадила. Зрадила, сама того не хотівши.

- Лано? – здивовано дивиться на мене. – що він тут забувся?

- Він вже йде, — кажу та з надією дивлюся на чоловіка.

- О, ні, я нікуди не поспішаю, — лукава посмішка лягає на його обличчя.

- Він тебе не ображав? – запитує, а я лише ігнорую, бо не знаю, що казати. Чи ображав він мене? Звісно... але, чи смію я жалітись Назарові? Напевно, ні, бо я винна перед ним.

- Нам треба поговорити, — заявляє Артем й дивиться прямо на Назара, на що чоловік хмикає та починає заливатися сміхом.

- Нам? – тикає спершу пальцем у Артема, а потім і у себе. – вали звідси, кретин, та так, щоб п’яти світилися.

- Точно бажаєш, аби пішов? – зводить брови. Негідник. Я ніби на голках, кожну секунду мною кидає від усього почутого. Десь у середині надіюсь, що Назар викине його до того, як інший встигне відкрити свого поганого рота.

- Я тобі що дівка на трасі? – шипить Назар та затуляє мене своїм тілом. – вали звідси я тобі сказав інакше пошкодуєш.

- І що ти зробиш? – ліниво протягує мерзотник та посміхається. – ти ж інвалід... – кидає це й тепер вже кидає Назаром. Бачу, як у чоловіка ходять вилиці від злості й розумію, що навіть у такому стані він може заподіяти шкоди Артему. – до речі, ти знаєш через кого ти став таким? – заглядає за спину Назара й дивиться на мене. Благально мотаю головою, аби змовчав, аби не казав, але все марно, бо йому байдуже. Байдуже на жінку, якій віддав сім років життя. Вір після такого у кохання.

Назар завмирає від його заяви, бо тепер розуміє, що Артем не просто блефує, а дійсно щось знає, тому й не відповідає ніяк на його слова. Кулаки розтискаються, а я розумію, що ворота у мою прірву уже відкриті...

- А ти? – тихо запитує. – ти знаєш?

- Знаю, — кривиться у посмішці.

- Хто? – кидає лише одне слово. Одне ім’я і все, між нами кінець. Серце стискає щось невидиме, мені стає погано, кидає у піт і я не можу витримати цього натиску. Для чого? Чому? За якусь квартиру лишати щастя людину, з якою провів усю молодість.

- Вона, — просто тикає у мене пальцем. – вона була за кермом авто, вона потрапила у ту аварію разом з тобою.

- Що ти несеш? – фиркає Назар.

- Не віриш? – хмикає. – а даремно.

Назар повертає обережно на мене очі й бачу, як вони благають, аби сказала, що усе це неправда, що я не одна із тих, хто зрадив, або хоча б, що все це сон. А я не можу... Я тону у глибині його надій, але точно не виберусь, бо це я. Чорт, це я винна, я була за тим кермом, через мене він був у візку.

- Лано? – шепоче. Таким сполоханим та розгубленим ще не бачила його. – він же бреше?

- Давай, Лано, розповідай йому правду, — переводжу злісний погляд на Артема. Погляд, повний сліз та розчарування, його нахабна пика посміхається. Мерзотник, як же ненавиджу.

- Лано! – гиркає Назар й змушує подивитися на себе. Дивлюсь та мовчу, бо сказати просто нічого. – він бреше?

- Я не хотіла... – шепочу й задихаюсь слізьми.

Назар не звертає більше на мене ніякої уваги, а просто повертається до квартири.
- Ти покидьок, — пирскаю, дивлячись на Артема.

- Ти на це заслуговуєш, — спокійно каже та йде.

Вбігаю слідом за Назаром до квартири й ледь не втрачаю свідомість від хвилювання, від усіх емоцій, що накривають. Так боляче, так страшно, і так неправильно. Не так усе мало прояснитися... далеко не так, а зараз відчуваю, що втратила його. Назавжди.

- Назаре, не йди... – прошу, коли помічаю, що він збирає свої речі. – дай усе пояснити, благаю.

- Пояснити?! Благаєш?! – кричить чоловік. – Лано, як ти могла це приховувати?! Як? Я п’ять хвилин тому оголив перед тобою душу... Рівно п’ять хвилин тому, а ти... ти зрадила, як і всі вони. Всі одинакові.

- Я не знала, — шепочу. – я не знала, що тебе зраджували, як би знала...

- То що?!

- Я б розповіла раніше, — знову шепочу, закриваючи рота долонею. Душу сльози у собі, бо відчуваю, що зараз не втримаюсь і почну ридати прямо у нього на очах.

- Дай пояснити, прошу...

- Немає чого пояснювати, — хмикає. – ти розповідала, який поганий твій колишній, а сама? Брехати скільки місяців, бути поруч і брехати.

- Я хотіла допомогти, — кажу, опустивши погляд.

- На хрін та допомога вибудувана на брехні? На зраді... Кому вона потрібна? Ти ж не кохаєш мене, — каже так, ніби дійсно в це вірить й це ще більше розбиває, бо після усього що було між нами. – не кохаєш! – гиркає.

- Кохаю, — не витримую. – через це й не казала, що це я.

- Боже... – фиркає та хапає сумку.

- Не йди, — благаю, бо все ж надіюсь, що є шанс. Та він не слухає, а просто лишає квартиру. Лишає мене саму. Знову. Знову повертає до початку того жаху. У ту саму точку, звідки все й почалось. Три щасливі місяці життя вичерпано. Баста, Лано.