Глава 46

Так проходить тиждень, Назар почуває себе значно краще, а ми зближаємося. Занадто зближаємося, як для тих, які мають розійтися невдовзі. Це лякає, пригнічує і взагалі, утворює цілу бурю емоцій, бо далі... а далі прірва. Шкода, що він цього не розуміє й будує плани на майбутнє, а от я... я втратила будь-яку віру, бо нічого більше не буде. Нічого не складеться так як потрібно мені, бо я така. Таке моє життя й на щось хороше розраховувати взагалі не варто.

- Ти не ходиш на роботу, — підмічає чоловік, коли готую сніданок на нас двох. Так, він правий, я дійсно закинула роботу, просто перекинула на плечі Тані, бо я так хочу. Мені це вкрай необхідно, адже далі кінець, і я маю насолодитися Назаром, аби потім забутися у роботі після гучного падіння.

- Думаю, що маю бути з тобою, — кидаю, досі втупивши погляд у страву, що на плиті.

- Припини, — фиркає. – я ж не дитина, Лано, а робота це твоє усе, я вже зрозумів.

- Усе змінилося, — констатую, а тоді й дійсно розумію... усе змінилося. На гірше для мене й на краще для Назара. Хоча, навіть не так, на гірше для нас обох, бо... все просто й очевидно. Ми закохалися... Так це сталося. Те, чого так боялася. Ми закохалися... закохалися до нестями. Втратили облік часу, втратили усе. Забули, що мали робити та як мали вчиняти. Просто розчинилися одне в одному. Відпустили страх й лишилися одним цілим, та що чекає далі, коли правда досі не відкрита? Мені так страшно, до нестями до втрати пульсу...

Страшно, коли вранці прокидаюсь, а поруч він, такий досяжний і недосяжний водночас. Свій та чужий. Такий рідний... Складно спостерігати як вії тремтять уві сні, а потім він прокидається... Прокидається з посмішкою на обличчі, такою щирою та чоловічою. Показує, що я його. Я його світло, його життя, а тоді цілує ніжно у губи. Вкриває шкіру поцілунками й переходить до більшого. Добре в його обіймах, занадто добре відчувати чоловічі міцні долоні на своїй талії, торкатися щетини й вдихати аромат. Не парфумів, ні, а чоловічий. Справжній. Такий, яким не пахне жоден, навіть Артем не пах, а тільки Назара. Особистий. Він зводить з розуму й змушує тремтіти навіть кісточки у тілі. Можливо я божевільна якась? Ні... Просто закохана.

- І що ж саме? – дражнить Назар й обіймає талію руками.

- Те, що ти став важливішим за усе.

- Справді? – награно хмурить брови. Удає, що дивується. – важливіший за твою роботу, без якої ти жити не можеш?

- Ага, — сміюсь нервово й закидаю листя салату до рота, аби хоч на якусь мить втекти від розмови.

- Не втечеш, маленька, — фиркає чоловік й різко розвертає мене до себе, а тоді впивається поцілунком у губи. Так солодко... Так ще не було ніколи, хочеться губитись у його вустах, хочеться відчувати їх до кінця життя. Так хочеться... бо давно втратила сенс, втратила близькість з кимось. Це вперше після втрати батьків відчуваю себе не самотньою. Мабуть, це звучить дико, але справді так і є. Не знаю для чого, та порівнюю Назара з Артемом і тільки після зустрічі з останнім, розумію, що була сліпою дурепою. Тою, яка не бачила очевидних речей, яка вірила у щире кохання, а насправді... Насправді ж то був чистий фарс та лиття води.

Зустріти б Назара раніше, до цього усього. До Артема, до розбитого серця... до аварії. Зустріти при інших обставинах й закохатися по самі вуха, а далі весілля й щасливе життя. Ось так мало б бути усе, але як завжди життя дало збій. Невдало подарувало наді мною підкинувши цілу кашу подій, які аж ніяк не приносять радощів у буденне.

- Я не збираюся тікати, — шепочу й притискаюся носиком у його груди. Такі міцні та чоловічі, а ще... мої. Поки мої.

- Не відпущу, Лан, — карбує слова на самому серці. – не відпущу, що б не сталось. Ти моя... для мене. Мій світ.

- Дивно, — сміюсь та б’ю легко кулачком у груди чоловіка.

- Що дивного? – відсторонюється й заглядає у глибину очей.

- Як така непробивна стіна, такий нахабний чоловік може робити зізнання.

- Я був таким... до тебе, життя змусило, а зараз... ти моє світло, сама того не розуміючи освітила темний уламок мого жалюгідного життя.

- Що у тебе сталось? – не розумію як, але язик ніби вирішив жити своїм життям й запитую перш ніж розумію. Хоча... Ми не такі вже й чужі, щоб боятись запитати про його історію.

- Все складно, — відсторонюється та йде до столу. Відсовує стільчик й сідає. – точно хочеш знати усе?

- Хотілося б, — вимикаю плиту та йду до чоловіка. Не знаю точно, але здогадуюсь, що було у його житті щось жахливе. Щось, що зламало на довгі роки й породило темряву у серці. Підходжу, сідаю поруч й обхоплюю Назарову долоню. Тіло ніби голками проштрикує... Бляха. Від спогадів. У пам’ять врізається картинка, як тоді, аби підтримати Артема тримала його за руку, а потім... потім сталося жахливе. Тому зараз таке дивне відчуття, що усе може повторитися.

Назар не забирає руку, а навпаки легко посміхається.

- Все почалося ще у далекому дитинстві, коли від нас пішов батько, — важко видихає й стискає вилиці. – залишив нас із мамою удвох. Ми жили доволі добре, батько тільки почав займатися бізнесом й все ніби йшло угору, а тоді коли пішов... мама зламалась, почала пиячити й зовсім забулась про те, що у неї на руках дев’ятирічний син, який потребує любові й материнського тепла. Вона почала заміняти батька іншими чоловіками, шукала у них те, що було у нього, але не знаходила... – посеред горла встає кім. Важко уявити, що чоловік пережив таке дитинство. – вона кохала його, понад усе на світі кохала, а він її зламав. Разом з нею зламав і мене.

- Він не спілкувався з тобою?

- Навіть не пробував, у нього вже була інша сім’я, діти, кохана дружина, — нервово хмикає. – йому було точно не до нас. А мама губила себе, й так тривало довго... дуже довго. Коли мені було вісімнадцять, мама вже не тямила, що вона робить. Одного разу, повернувшись з тренувань я застав її з якимось чоловіком. Вони обоє були занадто п’яні, й про щось сварилися. Той чоловік вимагав у мами грошей, а вона їх просто не мала... Я вступився, я... я не витерпів і побив його, бо як... Як він міг з неї чогось вимагати? – помічаю у кутиках очей Назара вологу й стає важко. Серце ніби хтось стискає усередині в кулак, а я розумію, що нічим не можу йому допомогти. – і знаєш, найболючіше було те, що вона подала до суду не на нього, не та кривдника, а на власного сина. Вона ненавиділа мене, бо я нагадував батька. У кожному своєму вчинку, вона бачила у мені його. А я... я ж був лише дитиною, я не був ні у чому винен.

- Назаре... – прикриваю рота й відчуваю, як сльози течуть обличчям. Переживаю увесь біль разом з чоловіком та задихаюсь. Я ніби потрапляю туди, у його минуле й живу кожну секунду. Відчуваю його біль та ділю його навпіл з ним.

- Ні, — каже. – не плач, маленька, вже усе в минулому. Продовжувати? – киваю, бо розумію, що йому потрібно виговоритися.

- Ми почали судитися, але все обійшлося, бо проти того чоловіка багато сусідів дали показання й для мене обернулося це кругленьким штрафом, — легко посміхається та опускає погляд. – а потім я зібрав речі та просто втік. Не знав куди йти, не мав навіть уявлення, бо ще був не таким вже й дорослим. Тому виживав як міг, знайшов роботу, потім кімнату, яку орендував зі своїм напарником, а потім... потім почалось найгірше. – запитально дивлюся у карі очі й уявлення не маю, що може бути гіршим цього.

- Я зустрів дівчину, — починає й важко видихає повітря. – я так покохав її, ми почали разом жити, одружилися, а потім вона завагітніла. Ми були такі щасливі, хоч жили й небагато, вона теж втратила сім’ю, лишилася сама, але... але була моїм життям.

- Вона зрадила?

- Не тільки, — хмикає. – її не стало при пологах... – хапаю руками обличчя від шоку, бо уявляю наскільки це важко втратити кохану.

- А дитина? Де вона? – звужую брови від нерозуміння, чому ж тоді Назар сам.

- З іншим чоловіком, — нервово сміється. – це була не моя дитина, Лан, і дізнався я про це лише після її смерті. Вона зраджувала, гірше навіть, вона з самого початку була з двома чоловіками.

- Навіщо? – округлюю очі, бо це ніби Санта Барбара якась, не менше. Такого я не бачила ще, якщо не брати до уваги ті дурнуваті передачі.

- Не знаю, навіть не питай, бо не хотів у це заглиблюватися, тому втратив віру у людей. Це зламало мене, Лан. І тільки ти подарувала світло там, де його вже бути не могло.

Так боляче зараз, бо він зраджений усіма. Розумію це й від цього стає ще важче, бо дідько, я теж його зраджу. Теж! Як би тупо це не звучало, та цього не оминути, бо я уже зраджую... своєю брехнею. Тому вирішую, що маю зізнатися зараз, бо далі... далі буде тільки гірше. І тільки я відкриваю рота, як позаду чується дверний дзвінок. Серце вибиває швидкі удари, бо уявлення не маю хто це.