Глава 45

Ближче до вечора телефонує Таня й радісно верещить у слухавку. Те, що ми запропонували стало хітом серед старшого покоління чехів. Десь усередині прокидається маленька гордість за себе, бо усе це робила вперше і щоб ось так успішно. Чесно сказати, не очікувала, але як кажуть, усе буває вперше.

З горем навпіл, але Назар погоджується поїхати до мене. Чоловіка виписують, як і обіцяли на наступний день. Обстеження показало, що усе в нормі й можна відпускати додому. Тому вранці викликаю клінінг, аби прибрали усю квартиру, й збираємо з Назаром речі. Так дивно та якось страшно, але й радісно водночас. Не дивлячись на усе, ще певний час ми будемо разом.

Цікаво, йому сподобається у мене, і як ми будемо там поводитися, коли точно знатимемо, що самі у великій квартирі. Посмішка сама лізе на обличчя, бо уявляю собі картинки щасливого майбутнього. Щасливих декількох днів.

- Лан, давно не бачив тебе настільки щасливою, — стверджує Назар. А я дійсно щаслива, за роботу, яка отримала успіх й за те, що небеса подарували нам ще трохи часу.

- Рада, що тебе виписують, а ще мої роботи отримали успіх, тому немає причин для суму.

- Ти молодець, я ж казав, — посміхається щиро. – ніколи у тобі не сумнівався.

- Все завдяки підтримці, яку маю, — знизую плечима й закидаю до дорожньої сумки останні речі. – ну все, наче усі речі зібрали.

- Усі, — киває. – а якщо й ні, то байдуже, нехай лишаються у минулому. – там де залишусь скоро й сама, потай пролітають думки у голові. Струшую їх, бо не хочу псувати настрій. Сама вирішила для себе, що ці дні ми проведемо разом, бо я так хочу... я цього бажаю.

- Я тоді викликаю таксі, — кажу й повертаюсь на звук відчинених дверей. Мартін.

- Викликай, а я поки попрощаюсь, — каже, а я вирішую дати їм побути наодинці, все ж чоловіки здружилися.

- Не так різко, — регоче Мартін. – прощатися ми не будемо, бо маю надію ще зустрітися, тільки не при таких обставинах.

- Зустрінемося, друже, — сміється Назар, а я лишаю палату.

Назар

Мартін усміхається та проводить Лану поглядом. Тільки, коли дівчина зникає за дверима, повертається до мене й починає:

- Друже, не забувай про те, що я говорив, — починає й відразу змушує закотити очі.

- Все змінилось, — знизую плечима. – у неї сьогодні гарний настрій, ніби щиро задоволена тим, що виписують.

- Так, але... але можливо це тільки зараз. Назаре, не хочу нариватися на неприємності й ставити між вами барикади, але тримай око на чеку.

- Годі, Тін, годі обговорювати мою... – слова зависають у повітрі. Чорт, навіть мій язик готовий називати її своєю дівчиною. – Лану. Врешті, все впало на її плечі останнім часом, чого ще очікувати від жінки, яка розривалася між усім цим лайном?

- Можливо ти й маєш рацію, та я б все одно придивився.

- Ну все, давай прощатися, — переводжу тему, бо це починає трохи набридати. Все ж у мене не ангельський характер й далеко не дружній. Лана – жінка, що витягнула мене із прірви, тому й ображати її нікому не дозволю. І, хоч Мартін став другом, але точно не важливішим за дівчину. Чоловік переводить погляд на наручний годинник й схвально киває.

- Точно, час прощатися, у мене скоро літак, — кривиться. – швидко пролетів час, і я щиро радий, що лікував саме тебе.

- Не будь таким сентиментальним, ти ж мужик, — фиркаю та регочу.

- Точно, — підмічає. – але у нас трохи інші чоловіки.

- Сподіваюсь, ще зустрінемось.

- Встанеш на ноги повністю, обов’язково прилітай у гості, — запрошує реабілітолог і я киваю. А чому б і ні, врешті, можливо і він побуває у мене. У гас з Ланою на весіллі.

- Домовились, — тисну чоловіку руку, й у цю мить входить Лана.

- Таксі чекає, — попереджає та стискає губи у легкій посмішці.

- Тоді, не буду вас затримувати, — Мартін хапає дорожню сумку та відступає. – швидкого одужання, та чекаю у гостях.

- Бувай, — роблю жест кулаком, в знак прощання й переводжу погляд на маленьку.

Лана нервує, помітно по її виразу обличчя та й по тому, як кумедно перебирає ремінець сумки. Чого так боїться? Що я якось не правильно сприйму її запрошення, чи того, що на нас чекає за стінами її квартири. В будь-якому випадку, я щасливий опинитися із цією жінкою наодинці. Вона добра, щира, ніжна. Вона для мене, ти ніби крила знайшов. Крила, які створені спеціально під тебе, вони дозволяють розправити себе й летіти. Не думав, що я такий... Не думав, що можу бути таким, та очевидно, що можу. Тільки поруч із нею, жінкою усього свого життя. Тією, хто освітила темряву у серці.

- Готовий? – обережно запитує й заправляє неслухняне пасмо волосся за вухо.

- Звісно, годі запитувати, Лан, — підтягую милиці та встаю. – усе ж добре.

- Добре, — жінка хапає сумку з речами й мені, реально стає ніяково. Тільки зараз даю собі ще один стусан. Я маю стати на ноги якомога швидше, бо ці тендітні руки не повинні тягати важкі сумки.

- Я допоможу, — кажу. Поки не знаю як маю це зробити, але дивитися на таку картину не сильно подобається.

- З глузду з’їхав? Куди тобі? Не можна навантажувати хребет, до того ж вона не важка, — демонструє дівчина, підіймаючи сумку трохи вище. – не хвилюйся так, я звикла до цього, ніколи не шкодувала себе, тому, мені дійсно не складно.

- Тоді відвикай, бо як тільки зможу нормально пересуватися, ти й метра не пронесеш цих сумок.

- Домовилися, — посміхається, але знову ловлю сум у очах дівчини. Бляха, це реально пригнічує й знову до пам’яті врізаються слова Мартіна. Але відразу відпускаю дурні думки, бо нічого не може бути, тільки не між нами із Ланою.

Спускаємося до низу, де під входом чекає автомобіль, таксист допомагає дівчині із сумкою, а Лана мені забратися до авто. Сама сідає поруч й ми рушаємо. Тілом проноситься дивне відчуття, так незвично їхати не у бік Троєщини, а до центру. Їдемо ми лише декілька хвилин, й помічаю за вікном високі будівлі, що загороджені охороною, розумію, що простий смертний туди не пройде. Чи дивує це? Не знаю, напевно ні, бо ніколи не гнався за багатством. Нас пропускають на територію будинків й машина паркується біля одного з під’їздів.