Глава 41

Назар

Лана більше не повертається. Дивна її поведінка, ніби не рада, що поворушив пальцями. Це ж перший крок до нашого щасливого майбутнього, а її поведінка необґрунтована. Після того, як побачила це просто втекла. Дивився на Мартіна з надією, що хоча б він пояснить що відбувається, та і той був шокований, не менше. Така її реакція трохи пригнітила, бо дідько, я взагалі розраховував на зворотне.

Так проходить вечір п’ятниці, уся субота й неділя. Без неї. Лана так і не з’явилася за ці вихідні й мене це здорово лякає. Займатися далі більше зовсім не хочеться, Мартін змушує, але всі ми чудово знаємо, коли не має мотивації й бажання самого тебе, зрозуміло що нічого не буде. Тому два дні не робив нічого, зовсім, чекав її, а її все не було.

У п’ятницю, як втекла, думав, що ніяких почуттів не має, бо хіба може людина щось відчувати, коли не радіє за тебе таким речам? Та коли потягнувся до пакета, який принесла дівчина, трохи видихнув. Турбується, носить їжу, але ця її втеча...

Недільний вечір виявився важкий для усіх, для мене все ще через відсутність Лани, а для Мартіна через мої, як би смішно не звучало, капризи. Бо я як залежний, без неї більше не можу зробити нічого. Можливо, це навіть не є нормою, але відчуваю, що ця жінка все для мене.

Лана

У п’ятницю так і не насмілююся повернутися туди й усе пояснити, бо просто уявлення не маю, що мені пояснювати. Я клята ідіотка, яка злякалась наслідків, але зробила ситуацію тільки гіршою. А тепер що робити? Як далі бути? Адже пояснень не уникнути точно. В суботу все ще важко наважитися та піти до Назара, хоча нестерпно хочеться. Хочеться подарувати поцілунок в щоку, відчути його щетину, що поколює губи, але... тепер не можу. У неділю стає ще важче, бо ніби ломка у наркомана, хочеться, та ти не можеш. Задихаєшся, помираєш, але не можеш з цим нічого вдіяти. А що робити у таких ситуаціях? Я телефоную Гелі, отже й зараз роблю саме це.

- Привіт, — здіймається слухавка після тривалих гудків, а тоді чується голос подруги. – Давно не розмовляли, Лано, нарешті згадала про подругу.

- Привіт, пробач, Гелю, — втомлено шепочу. – ти ж знаєш, зараз у мене багато справ та ще й Назар.

- Що знову, Лан? Хочеш приїду?

- Хочу, але я не у квартирі, — потираю від втоми очі та встаю з крісла, підходячи до дзеркала. Вигляд маю так собі, оскільки всі ці дні провела у майстерні й навіть не переодягалась після тієї п’ятниці.

- У неділю? – здивовано перепитує.

- Ага, я тут ще з п’ятниці.

- Через рів години приїду, — кидає на останок.

- Гелю, захопи щось з одягу, будь ласка, — прошу й падаю назад у крісло.

- Наскільки все кепсько? – обережно запитує.

- Не знаю... я ще не розібралася, давай при зустрічі.

- Домовилися, тоді чекай.

Геля кладе слухавку, а я далі поглинаю в роздуми. Можливо подруга дасть корисну пораду. Так хочеться до Назара, але я не маю уявлення як це зробити. Заявитися й знову втекти від першого питання чоловіка про мою відсутність. Таке собі кіно...

Підіймаюсь та дістаю з бару пляшку червоного, відкорковую й надпиваю прямо з місткості. А так до речі смачніше, не знаю чому й чим це обґрунтованого.

Моє життя складне, знаю це на сто відсотків. Така доля на мене впала, можливо карма якась чи що, але здається з цього багна я не виберуся ніколи. І, ніби ось ти знайшла своє щастя, повірила, що все може бути добре, як пригадуєш відразу у яку ціну дісталося тобі це щастя. Ущент розбите авто й Назар у візку. Хіба справедливе життя? Краще б зовсім не переймалася його ногами, краще б виписала чек на кругленьку суму й викинула це все зі свого життя, але не така ж. Хотіла допомогти, як фінансово, так і морально, а ще дізнавшись про його самотність, не змогла пройти повз. Просто не змогла...

Геля приїжджає як і обіцяла за пів години, зустрічаю її у холі й помічаю її погляд. Оглядає мене так, ніби шмат лайна якогось.

- Кепський вигляд маєш, — підмічає та йде за мною.

- Я знаю, — погоджуюсь.

- Оу, — зітхає, коли заходить до кабінету, а тоді хапає пляшку початого вина. – давненько ти сама не пила. Схоже, все складно.

- Це правда, — хмикаю, всідаючись у крісло. – Гелю, пробач, що не телефонувала, просто... просто хотіла провести час із Назаром перед тим, що має відбутися.

- Я розумію, Лан, — підтягує ще одне крісло й сідаю поруч. – розповідай, що там відбулося.

- Пам’ятаєш, я говорила, що лишився тільки місяць і все?

- Пам’ятаю, і що? Ще ж цілий місяць.

- Ні, — мотаю головою та пригнічено посміхаюсь. – два тижні... Два клятих тижні.

- Хіба це погано?

- Для мене так, у п’ятницю він поворушив пальцями, Ангеліно, і знаєш що зробила я? – подруга запитально підіймає брови. – я втекла.

- Для чого? – нетямуще запитує.

- Бо я злякалася, я злякалася, що скоро доведеться усе розповісти. Ти мала рацію, — здаюсь. – тоді ти мала рацію, все скінчиться погано. Все уже занадто погано.

- Чому ти не підтримала його, Лан? Те, що ти втекла занадто підозріло, розумієш? Ти тільки пришвидшила те, чого так боїшся.

- Я знаю, — в очах скоплюється волога. – гелю, я так хочу до нього, мене реально вивертає із середини від бажання, але не можу... Не можу, бо не знаю, що йому сказати. Чого втекла й не підтримала у таку важливу мить.

- Хочеш я з ним поговорю? – пропонує подруга.

- І який у цьому сенс? Що ти скажеш?

- Не знаю, придумаю. Скажу, що ти злякалася, що ми дівчата і для нас це нормально, ось так вчиняти. Скажу, що тепер ти усе зрозуміла й дуже хочеш повернутися, але боїшся.

- Ідея непогана, але цим ми зробимо тільки гірше. Можливо правду розповісти? – до голови приходить, як на мене, геніальна ідея.

- Навіть не здумай, ти хоч уявляєш, як на ньому це відобразиться? Назар втратить сенс підіймати себе на ноги й так і залишиться до кінця дня у візку, — геніальна ідея гасне настільки швидко, як і прийшла. Геля має рацію.

- Ти така розумна, Гелько. І що мені робити?

- Піди до нього й придумай щось, говори повні нісенітниці, а тоді поцілуй у щоку, — на останньому реченні закочує очі. – так же ви показуєте свої почуття.

- Дякую, — посміхаюсь та цілую подругу у щоку. – я так люблю тебе, Гель. Ти найрідніша.

- Припини, — фиркає. – ти забуваєш про мене частіше ніж згадуєш, що я така є на білому світі.

- Неправда, завжди про тебе пам’ятаю.

- Біжи вже переодягайся, підвезу тебе до лікарні.

За годину ми стоїмо з Гелею під стінами лікарні й моє серце пропускає занадто швидкі удари. Чи хвилююсь я? Ні... Це не хвилювання, це повне асорті почуттів, й страх, й бажання й усе, що хочеш.

- Ти чого? Не хвилюйся так, усе буде добре, — наполягає подруга. – хочеш з тобою піду? Ти ж знаєш, я язика за зубами не тримаю.

- Ні, дякую... думаю нам варто поговорити удвох. Погодься, дивно буде, якщо ти прийдеш говорити за мене.

- Ну так, трішки дивно, — сміється Ангеліна. – йди, — випихає мене з автомобіля. – усе буде добре. Пам’ятай, що шляху назад немає, й ти маєш усього два тижні, аби провести їх так, ніби останні.

- Шкода, що вони і є останніми.

- Не факт, — знизує плечима. – Якщо кохає, з часом пробачить усе. Врешті, ти багато для нього зробила, тому є причина пробачити.

- Як би ж... – хмикаю сумно, а тоді поправляю зачіску. – ну, я пішла.

- Давай, успіху.

- Дякую, потім розповім.

Виходжу з автомобіля, а тоді йду до вже такої знайомої палати. І тільки схопившись за ручку дверей зупиняюся. Страх. Усе, що панує мною зараз – страх.