Глава 40

В столовій обираю вівсянку, котлету та легкий салат. Знаю, Назару навряд чи прийде до душі такий набір, але нехай їсть. Все ж, чоловіку не можна поки що шкідливого, а ми за два місяці скільки всього їли, що страшно пригадувати.


Складаю усе до пакета та виходжу на двір, а тоді їду у лікарню. Дорога знову таки займає мало часу, бо заторів не має, що не може не тішити. Знаю, що сьогодні проведу увесь день із Назаром. На роботу завтра не потрібно, оскільки субота, а в суботу у нас вихідний день, тому радісно підіймаюся на потрібний поверх.


Сумно усвідомлювати те, що ось, Лано, залишилися лічені тижні, а далі все... Для тебе безодня так точно. Знову втрата усього світлого, щирості, втрата почуттів. Втрата самої себе, а найголовніше його. Знаю точно, що після усієї правди він не те, що розмовляти не захоче, а й відчувати моєї присутності поруч із собою, і я його зрозумію. Прийму цю позицію, змирюся із нею, бо заслуговую на усе це. Я ніби проклята якась, та, яка не заслуговує на бісів шматок щастя.
Що далі? Що робитиму далі? Я навіть не знаю, не маю уявлення. Бо для мене усе закінчиться порожнечею. Я впаду у прірву, не менше. Таку з якої вибратися просто нереально. І якщо з Артемом я втратила сенс життя, то коли відвернеться Назар я втрачу усе, і себе у тому числі... без перебільшень.


Не знаю чому так, але він і став усім для мене. Киснем без якого задихаюся. Знаєте, це ніби бумеранг мені за те що зробила із чоловіком. За брехню, а Геля ж попереджала... попереджала чим обернеться це все, а я клято вірила, що буде лише бісова допомога. Що більше нічого не вийде за межі цієї допомоги, на ніякі почуття навіть і не розраховувала. Сліпо кохала Артема, сліпо жаліла себе. Ідіотка. Все ж було очевидно, це ніби фільм невдало знятий. Хоча... ні, навіть дуже вдало, адже всі люблять драму. Коли купа проблем, кульмінація, коли ти страждаєш й маєш дике бажання рвати на собі волосся, бо нічого більше виправити не можеш, а час така штука, яку не повернеш. Невдалий сюжет лише для мене... для мене й Назара. Та тільки він ще про це не знає, для нього правда виявиться болючішою удвічі. Адже теж закохався, бачу це... відчуваю.


З Артемом ніколи не відчувала. Не відчувала себе коханою, потрібною йому, до яких би шаленств не досягали. Скільки пристрасті не відчували, поцілунків... не відчувала, справді. З Назаром усе по-іншому, усе не так як з будь-ким іншим. Власне, й сам Назар не схожий на інших. Замкнений хлопчик, якого гризуть травми завдані життям. Зламаний, не менше. Життя зламало його, а тоді з'явилася я зі своїми проблемами. Та ще й підкинула проблем йому.


Боже... Як же надіялася поставити чоловіка на ноги і тікати стрімголов, а що тепер?.. місяць. Ніби вирок для самої себе. Залишився лише місяць, а далі я втрачу його... втрачу себе. Як жити у місті, де все нагадує Назара? Де ти відчуваєш його запах повсюди, де втрачаєш розум. Бачу тільки один вихід, тікати звідси, змінювати обстановку, змінювати саме життя. Та тільки й тут не усе так легко й просто, бо майстерню ніхто не залишить. Просто не можу її залишити, бо це ніби обов’язок. Мій власний обов’язок.


Важко. Дуже важко. Сідаю за дверима його палати й просто дивлюся в єдину точку. Скоро втрачу усе. Втрачу цей зв’язок й кохання. Справжнє кохання. Знаєте, воно ніби щось природне, приходить тоді коли не чекаєш. Пестить тебе, забирає у свій полон. Завойовує серце, яке щойно розбилося. Без поцілунків, без зізнань, без пристрасті... ми тонули одне в одному. Ми точно знали, що ось воно наше. Я створена для нього, а він для мене. Ми стали єдиним, не зважаючи ні на що. Давно це знаю...


Ще тоді, коли стала відчувати це, мала б тікати. Мала облишити й допомагати лише матеріально, але не змогла. Хотіла, та не змогла. Лишилася, а тепер картаю себе.

- Лано? – мотаю головою, викидаючи думки й помічаю Мартіна. – ти чому не заходиш до Назара? – посміхається, але помічає мій вигляд й сідає поруч. – щось сталось?

- Ні... неважливо, — витираю вологу, що скопичилася у кутиках очей й вичавлюю посмішку.

- У нас чудові новини, тому думаю варто тобі зайти до нього, нехай сам розповість.

Налякано підіймаюся та підходжу до дверей.

- Привіт, — посміхаюсь та цілую Назара у щоку. – ну розповідай, що у вас за новини такі.

- Привіт, Лано, — загадково усміхається, серце пригнічено тремтить. Чи правильні мої почуття? Звісно, що ні. Вони взагалі неправильні, бо маю радіти.

- У тебе ж все добре? – звожу брови й всідаюсь поруч з ліжком. – Ось до речі, я принесла тобі, — простягаю пакет з їжею на тумбу.

- Що там? – запитує та тягнеться до пакета.

- Нормальна їжа, — нервово кидаю. – то які у вас новини?

- Ти вже скажеш, чи мені самому? – не витримує Мартін. Відчуваю, як страх пробирається крізь шкіру й захоплює кісточки. Вся тремчу, бо очікую найстрашнішого.

- Добре, — здається Назар. – коротше, Лано, прибери ковдру з моїх ніг, будь ласка, — запитально звожу брови, а тоді повільно роблю те, що попросив чоловік.

- Ну, стягнула ніби, що далі?

- Ось, — широко посміхається і я переводжу погляд на його ноги. Напевно саме це й можна назвати справжнім кошмаром. Коли ти маєш радіти, але втрачаєш сенс. Що це все значить? І яка має бути моя реакція? Він ворушить пальцями, а я втрачаю дар мови.

- Ти не рада? – здивовано питає. Його слова приводять до тями, тому посміхаюсь й мотаю головою.

- Що? Звісно я рада, Назаре, що ти говориш? Як давно ти це робиш?

- Сьогодні, — каже. – Уявляєш, ти пішла, а я після тренування відразу зміг. Лан... я зміг поворушити ними. Мартін допоміг мені.

- Що далі? – запитую вголос те, що хвилює найбільш. Мартіна питання не дивує, бо сприймає він його інакше, а от Назар напружується.

- Думаю, впораємося навіть менше ніж за місяць, — ніби постріл у спину.

- Тобто?

- Тобто, Назар величезний молодець, перший, хто приклав купу зусиль й справився за коротші терміни. Тижня два й зможе встати на милиці.

- Це чудово, — кидаю наостанок й вибігаю з палати. Неправильно, негарно, але по-іншому просто не можу. Не знаю, як поясню це потім та зараз повертаюся туди, де мала не з’являтися ще два дні. У майстерню.

Проводжу там невизначену кількість часу, обдумую кольорову гаму замовлення чехів, та й взагалі стиль у якому має бути цей одяг. Тільки так відволікаюся від того, про що дізналася. Тільки так втамовую біль. Тільки так забуваю про свій вирок.