Глава 39

До майстерні добираюся досить швидко, бо заторів у таку пору на дорогах ще немає. Під офісом помічаю дві чорних іномарки, по обидва боки яких красуються прапорці Чехії. Побачивши це відразу починаю хвилюватися, навіть не знаю чому, просто, тому що хочеться не підвести партнерів. Адже, вони обрали мене лише тому, що інша майстерня не підійшла через плагіат.

Йду прямо до входу, й вже там дивлячись у дзеркало поправляю сукню. Маю виглядати гарно, бо мій вигляд перш за все і є обличчям майстерні. Вітаюсь з охоронцями та викликаю собі ліфт. З кожною секундою хвилювання наростає ще більше. Ніби підліток якийсь, чесне слово, а не жінка з великим стажем, та й загалом директор великої компанії.

Помічаю Таню, яка теж нервує. Виглядає дівчина сьогодні чудово, схоже не тільки я готувалась до цієї зустрічі.

- Привіт, Тань, — вітаюсь та знову поправляю сукню. Чомусь хочеться, аби усе було ідеально. Аби чехи не пошкодували про вибір, а навпаки зрозуміли, що ми краще з кращих.

- Доброго дня, — киває й чомусь пошепки говорить. – наші партнери, — з гордістю вимовляє останнє слово, акцентуючи на ньому увагу. – чекають на вас у конференц-залі.

- Чудово, давно?

- Хвилин десять, я сказала, що у Вас ще одна важлива зустріч.

- Добре, дякую, Таню.

- Лано Ігорівно, — зве дівчина, коли вже відкриваю двері до свого кабінету, аби зняти пальто й взяти документи.

- Що? – повертаю голову на помічницю й ловлю її чарівну посмішку.

- Не хвилюйтесь, — каже пошепки. – Ви ж знаєте, що найкраща у цій справі. – слова Тані підбадьорюють та додають трішки впевненості у собі, тому швиденько заходжу до кабінету й роблю усе, що запланувала.

Востаннє розчісую волосся та розправляю сукню, а тоді хапаю потрібні документи та блокнот. Ну все, Лано, ось і прийшов твій час показати на що здатна.

Перед дверима залу, де чекають чехи кидаю погляд на годинник. Запізнююсь уже на двадцять хвилин, трохи не пунктуально звісно, але... як-не-як, та справи у мене були важливіші. Таня поруч завжди, за що їй дуже вдячна.
Заходимо до залу, де сидять четверо чоловіків та одна жінка, а ще двох моїх співробітників.

- Доброго дня, — вітаюсь. – перепрошую за запізнення, були невідкладні справи.

- Доброго, — каже головний. – не хвилюйтеся, ми раді співпрацювати з людьми, що допомагають іншим. – звожу брови, бо не розумію. Тобто, вони знають де я була і що у мене за зустріч була чи як це розуміти?

- Ваша секретарка розповіла, що ви волонтер й допомагаєте одному чоловікові, — Боже. Дивлюсь на Таню, хто її тягнув за язика, адже як це спливе на зовні, то плакало наше партнерство.

- Вона непомітно зводить плечі й поглядом перепрошує за це, а я ж тим часом стараюсь вийти з цієї ситуації.

- Це не такий великий подвиг, просто допомагаю знайомому, — легко посміхаюсь та починаю гортати блокнот. – Ну що, перейдемо до справи?

- Так, звісно, — каже головний. – Ось, — підсовує теку. – Тут те, що нам потрібно. Одяг для пенсіонерів, такий, щоб нетиповий, а з родзинкою. Щоб всі голови скручували, коли бачили це на комусь, розумієте про що я?

- Щось нестандартне, таке, якого ні у кого немає, — розуміюче стверджую.

- Саме таке, — схвально посміхається і киває. – радий, що зрозуміли один одного. Тепер ближче до кольорів. Вони не мають бути насиченими, але й не такими, що не падають у око. Мають бути середніми. Такими, від яких подих перехоплює. Щоб, ніби ти смакуєш щось делікатесне, воно ніби несмачне, але вже за декілька митей ти відчуваєш його смак на повну. Не можеш відірватися, й не можеш більш відмовитися від нього.

- Зрозуміла, — киваю та посміхаюсь. – дозвольте, ми оберемо кольори на свій розсуд.

- Звичайно, головне результат.

Записую побажання чехів до блокнота, а тоді розпоряджаюсь пригостити партнерів чаєм та кавою зі смаколиками.

Обговорюємо тепер не робочі питання, а культуру наших країн, а тоді проводжу їх до автомобілів, звідки чехи рушають до готелю. Сама ж повертаюся у майстерню, аби розписати план роботи й швидше повернутися до Назара у лікарню.

- Лано Ігорівно, — наздоганяє Таня. – у них скільки вимог, — налякано витріщає очі.

- Ми впораємося, — кажу, погладжуючи її плече. – нам же не вперше.

- А що, якщо ні?

- Якщо ні, ми втратимо партнерів, швидше за все, але, — легко посміхаюсь. – Ми точно впораємося. Їхні пенсіонери будуть найвишуканіші серед усіх пенсіонерів.

- Звідки у вас вистачає впевненості, — знизує плечима й притискає до себе теку.

- Не знаю, — піджимаю губи. Питання дає замислитися трохи, бо впевненості у мені ще потрібно пошукати. Насправді я взагалі невпевнена особа, хоча мало хто це знаю, адже фактично не показую це.

- Ох, Лано Ігорівно, сподіваюсь ви маєте рацію й ми зробимо усе на вищому рівні.

- А хіба може бути по-іншому? – легко посміхаюсь та заходжу до свого кабінету. Швидко розписую графік роботи й вже за годину збираюся, аби поїхати до Назара. За вікном починає сутеніти, а я ще планувала приготувати чогось смачного для чоловіка. Через те, що точно не встигну цього зробити, приймаю швидке рішення купити щось у столовій, тут у нас смачно готують. А тоді їду до лікарні.