Глава 36

- Така собі ідея, — фиркає Назар невдоволено, дивлячись на плед з кошиком. – на дворі зима, якщо ти не помітив.

- Але ж, сьогодні не сніжно? – хмикає Мартін. Відчуваю, що знову назріває суперечка, тому починаю нервувати.

- Ну годі вже, скільки можна? – обводжу поглядом місцевість. Згідна, місце і справді Мартін обрав дивне. У цю пору року влаштувати пікнік та ще й на галявині, така собі перспектива, але незважаючи на це виходимо з автомобіля, реабілітолог допомагає Назарові сісти на коляску, а тоді везе його ближче до галявини.

- Ми не будемо сидіти на пледі, не хвилюйтесь, — каже Мартін. – У Назара коляска, а ми, власне, побудемо на своїх двох, але не дивлячись на усе це, я все одно вважаю свою ідею класною, — широко посміхається та підморгує мені. Розумію, що хвилювалась даремно й потрібно було відпустити їх удвох, все ж Мартін лікар і нічого погано точно не планував робити із Назаром.

Коли підходимо ближче до розстеленого пледа, помічаю вдалечині альтанку, відразу розумію, що саме там ми й проведемо сьогоднішній день. Мушу визнати, що ідея дійсно класна, я б не змогла сама витягнути Назара на природу, аби ось так посидіти, поспілкуватись та просто відчути повітря й атмосферу, що не оточена стінами лікарні. Мені й самій насправді добре, давно я так не відпочивала, давно не ходила на природу й не танула у її красоті, а зараз... ніби відпустила усе погане до біса й лишилась у гармонії з цією красою.

Мартін лишає нас удвох, а сам йде та збирає якісь гілки. Дивно, бо скоріш за все вони будуть вологими, але мовчки спостерігаю за тим, що відбувається.

- Мені не подобається це, — сичить Назар. – для чого цей горе-лікар притягнув нас у якийсь незрозумілий ліс, на пікнік, — фиркає та лукаво сміється чоловік. – Це ж треба додуматися.

- Він лише хоче налагодити контакт між вами, а ти не приймаєш жодну допомогу, — складаю руки на грудях. Назар дратує своєю поведінкою, бо навіть вже б мала дитина зрозуміла, що йому бажають добра. – вибач звичайно, але якщо і далі будеш ось так поводитися, то взагалі відмовиться від тебе цей Мартін і жоден лікар не захочеться братися за твоє відновлення.

- Мені байдуже, — відвертає голову й затихає.

Мартін повертається з оберемком гілок та кидає їх поруч з випаленим місцем, схоже саме біля нього люди, що приходять сюди відпочити й напалюють огнище. Чоловік вміло починає розпалювати вогонь, час від часу поглядаючи у наш бік. Якщо відкинути напругу між нами усіма, то тут дійсно досить круто, напевно навіть краще ніж на якихось курортах. Озеро ледь вкрите тонким шаром криги й виглядає це так казково, що неможливо відвести погляд, а все навколо ніби зазиває у свої обійми... хоче заспокоїти й показати, що життя прекрасне, які б перешкоди не підкидувало.

- Допоможеш? – звертається до мене Мартін.

- Звичайно, — швидко погоджуюсь, бо можливо хоч так зігріюсь. Все ж на дворі зима, й хоча немає снігу, та мороз ніхто не скасовував. Вогонь вже вдало розгорається, тому не тямлю, що саме я маю робити. – з чим потрібно допомагати?

- Візьми кошик й наріж овочі, — каже. – якщо тобі неважко звісно.

- Важко, — гиркає Назар, коли вже тягнусь за кошиком. – Нікуди вона не піде з тобою, — Назар дратує, а ще... дивує. Ревнує чи що? Якщо так, то приємно, але насправді немає до кого ревнувати, бо на Мартіна мені байдуже.

- Назаре, годі, — прошу та все ж беру кошик до рук, хочу вже йти як чую позаду себе розлючений голос.

- Ти серйозно, Лана? Підеш із ним?

- Звичайно, що піде, — хмикає Мартін й це дратує ще більше.

- Боже, який ти нестерпний, — дивлюсь прямо у вічі Назарові та йду до альтанки. Байдуже, нехай сердиться, нехай хоч коси на собі від злості рве, але це вже не можливо. Що такого могло статись у його житті, що йому навіть допомогу чиюсь важко прийняти.

У альтанці залишаюся наодинці сама із собою, й тільки тоді забуваю про все. Нарізаю овочі та розставляю тарілки на столі, а тоді падаю на лавку та закутуюсь у плед, який до речі вже був тут. Схоже, Мартін й справді має свої власні методи лікування й особистий підхід до кожного свого клієнта.

Десь позаду чується, як розпалене багаття загадково потріскує від вогню. Колись у дитинстві це був улюблений звук. Коли їздили до дідуся у село, завжди смажили шашлик, і я ще маленька дівчинка, не так обожнювала те смажене м’ясо, як звук, що видавало огнище під час його смаження, бо це якось казково та магічно, чи що. Тому, коли лишилась повністю сама накупувала собі аромасвічок із дерев’яними гнітами.

Не помічаю, як поруч опиняється Мартін й завозить Назара усередину альтанки.

- Шашлик майже готовий, тому зараз будемо їсти, — каже чоловік й лишає Назара, а сам повертається до багаття.

- Замерз? – обережно запитую, бо знаю, що він розлючений.

- Ні, — тре руки, а потім хекає у них. – Ти, Лано молодець, відразу побігла виконувати його забаганки.

- Ти не помітив, Назаре? – злісно фиркаю. – виконую я тільки твої забаганки, поглянь на свою поведінку, ти нестерпний. Люто ставишся до інших людей, хоча сам...

- Що? Що сам? Кажи, Лано! – підвищує тон так, що Мартін помічає це й за мить опиняється поруч.

- І цей прибіг як швидко, змовилися так? – не втихає цей... божевільний.

- Ніхто не змовлявся, Назаре! Ти поводишся, ніби якийсь бовдур, визнай це. Усі бігають навколо тебе, допомагають, підлаштовуються під твої забаганки, бо ти ненавидиш людей, а ти... глянь тільки, як ти реагуєш. Що такого сталося у твоєму житті, що воно дало збій? Не можна так ставитися до людей, бо вони не монстри врешті-решт.

- А що якщо так?! – зривається на крик. – Що, якщо монстри, Лано? Звідки мені знати, що й ти не така ж як усі, хто були до? Ти нічого не знаєш про моє життя, аби судити його, аби називати мене нестерпним, бо... бо все склалось так. Такі обставини, — чорт. Стає якось важко й відчуваю кім посеред горла. Звідки йому знати, що я не такий же монстр? А я й справді монстр, й він про це не знає... але рано чи пізно, правда вилізе назовні й цього не уникнути. Тоді усе піде під відкіс, тоді він зламається удруге.

- Ти правий, справді, — врешті погоджуюся. – є люди, що роблять нам боляче, що розбивають мрії, фантазії та уявлення про життя... що відбирають у нас майбутнє і псують віру у людей, але ж не усі такі, а ти ніби сліпе кошеня не хочеш визнавати цього... боїшся повірити та піти на зустріч. Можливо ти й звик бути сам, але це лише ілюзія, якою ти себе тішиш, насправді ж, самому бути нестерпно. Годі цього, — звертаюсь уже до Мартіна, — це була погана ідея. Не для Назара, тому, відвезіть нас, будь ласка до лікарні.

- Ні, ми лишаємося! – гиркає Назар, чим дивує мене. Оце так...