Глава 27

Прокидаюсь від того, що все не так. Крісло незручне, й взагалі, день видався таким, що дратує абсолютно кожна дрібниця. Тихо крадусь до дверей, аби купити хоча б кави в автоматі, все ж до ранку ще багато часу, а я вже навряд чи засну. Відчиняю двері й виходжу з палати. Коридори порожні, лише медсестра, що чергує сьогодні сидить на початку коридору. Дістаюсь автомата й обираю на цей раз міцне еспресо, не п'ю зазвичай таку каву, але зараз вона мені точно необхідна.

Кидаю погляд на годинник, що висить на стіні, половина четвертого. Всього за декілька хвилин Назара оперуватимуть й не знаю навіть кому важче. Чоловіку чи мені. Чомусь напруга й хвилювання пожирають так, що нестерпно навіть думати про щось інше, а ще ці Назарові зізнання й наша розмова, яка так нікуди й не привела нас. Сумно. Важко зітхаю й допиваю останні ковтки кави, а тоді викидаю порожній стаканчик й повертаюсь до палати.

Чоловік спить, принаймні мені так здається.

- Як би ж ти знав, Назаре усю правду… - шепочу й зітхаю, хапаючи повітря.

Сідаю поруч й довго дивлюсь на чоловіка. Шкода, що у нас так склалось. Шкода, що не можу зізнатися у правді, а через це й відповісти взаємністю на його почуття. Що я відчуваю зараз? Важко пояснити… порожнечу з паралеллю ненависті до самої себе та образи. Боляче усвідомлювати те, що відбувається. Боляче від безвихідності цієї ситуації. просто боляче…

Близько шостої не вистачає сил на роздуми, а крісло занадто незручне й дратує, тому роблю те, що лишається єдиним виходом – лягаю поруч з чоловіком й вкриваюся ковдрою. Рука торкається шкіри Назара й наче струмом віддає усім тілом. Дивно це все… так неправильно, але так класно відчувати його поруч. Відчувати його тепло й надихатися цією ніжністю. Нехай її не видно, але вона є… витає у повітрі. Так тривожно торкатися його, але так важко не робити цього. Розумію, якщо не використаю можливості буду шкодувати усе життя. Тому проводжу легкі лінії пальцями по чоловічій шкірі. Вона не така як у Артема… не схожа ні на одну, вона інша… особлива чи що? Така, що важко відірватися… важко припини торкатись. Чорт забирай, Лано! Не можна. Чоловік здригається від чергових дотиків й різко відпускаю його руку, розвертаючись на інший бік.

Матрац прогинається під важким чоловічим тілом, а я знервовано стримую дихання, бо здається зараз виплигнуть легені назовні. Прокинувся. Я розбудила його. Отже, точно відчував мої дотики, а можливо й взагалі удавав, що спить. Боже, Лано, чому ти спершу робиш, а потім думаєш про наслідки? Ще й розляглася поруч. Мізки пульсують від нервування, а я роздратована своїми вчинками. Ідіота. Клята ідіотка.

Завмираю ще більше, втримуючи у собі єдиний ковток повітря, який встигла зробити. Він обійняв мене. Ось так просто, взяв і обійняв. Забрав можливість дихати, вміння хапати кисень. Чорт, задихаюся й шоковано таращусь на тумбу поруч з ліжком. Як це все неправильно й жахливо. Я ж сама поставила між нами рамки й сама сказала, що просто друзі, а тепер лежу поруч, насолоджуюся його дотиками й навіть не думаю тікати, бо мені так добре. Приємно й затишно, я ніби там, де й маю бути. Ніби вдома… по-справжньому вдома.

Не помічаю навіть, як засинаю, бо мені комфортно. Наскільки, що не можу описати це словами. Прокидаюсь лише тоді, коли чую чиєсь кахикання поруч із собою. Відкриваю очі й бачу лікарку Назара. Боже, як же ж соромно… повертаюсь й помічаю радісні очі чоловіка, який лежить поруч й всміхається від усього, що відбувається навколо.

- Вибачте, — підриваюсь й тихо бурмочу. – я не хотіла… просто так вийшло, — затинаюсь й тру долонями очі. – так зручніше, — впевненіше додаю й махаю головою від дурні, що несу.

- Доброго ранку, — ігнорує й вітається. – час готуватися до операції, — повідомляє й простягає мені папірець. – тут все необхідне, що варто докупити. За годину розпочинаємо.

- Добре, — киваю та шукаю очима сумочку.

- Лано, — голос Назара вибиває з колії. Обертаюсь до нього й ловлю на собі погляд темних очей. – візьми карту у тумбі, заплатиш за ліки. – гублюсь у власних думках. Що мені відповісти? «Ні, Назаре, бо тобі ще знадобляться ці гроші у майбутньому, адже ти не скоро зможеш їх заробити»? я не можу цього сказати, і як би це не звучало у моїй голові та це – правда. Але для чоловіка такі слова це наче ніж у спину, тому роблю наступне – погоджуюсь й дістаю карту, а тоді йду до найближчої аптеки й купую ліки за свої гроші, бо вирішую, що так правильно й так має бути.