Глава 26

- Я зрозумів, — кривиться й відводить погляд. Бачу наскільки важко чоловіку зараз, тому що все ж коли ти самотній, коли відмовився від усіх і усього, тобі не легко зізнаватися у будь-яких почуттях, а він зізнався й чим це обернулося?

Чорт, я справжня ідіотка. Це все було так передбачувано, адже сама дала привід, сама влаштувала це. Боже... Заплющую очі й стримую сльози. Як же це важко й боляче, а особливо боляче зараз Назару. Я клята ідіотка, яка весь час псуватиме життя собі і усім навколо. Така моя вдача. Тобто... тобто її зовсім не має.

- Назаре, зрозумій, — починаю пошепки, ледь стримуючи сльози.

- Не продовжуй, Лано, — рубає усі кінці моєї промови. – я зрозумів, просто допомога, — впевнено говорить й повертає погляд, впираючись у мої очі своїми. – Як друга. Розумію... навіщо тобі інвалід, ти лише вирішила записатися у волонтера, так сказати хайпанути на допомозі нещасному чоловіку.

- Що ти говориш? – звожу брови від образи, а сльози вже не в змозі триматися. Боже... Як би він тільки знав, що роблю це для нього. Як би знав, хто я насправді й чому знаходжуся поруч. – це не так, — заперечую його слова. – Я не розповідаю нікому про свою допомогу, просто... це важливо для мене, от і все.

Назар тільки хмикає у відповідь та тягнеться за книжкою. Йому важко, бачу, але допомоги просити не збирається, бо занадто гордий. А я не буду допомагати, тому що розцінить це звичайно ж неправильно. Тому, просто дивлюсь на його спроби через пелену сліз. Вкотре картаю себе за те, що усе через мене, що винна у всіх гріхах. Так боляче від цієї картини... від розуміння, від усього, чорт забирай, боляче.

- Чого ти чекаєш, Лано? – запитує, коли нарешті книжка опиняється у його руках. – Тобі час додому, вже занадто пізно, як для відвідувань.

- Я залишуся, якщо ти не проти, — обережно констатую й стискаю губи.

- Проти! – ледь не кричить, чим змушує тіло здригнутися. Що я накоїла? Чому постійно трапляється якась халепа? Піти чи лишитися? Дідько! Я сама загубилася у правильності своїх дій.

- Я не піду, — шепочу. – не можу піти... не сьогодні.

- Але чому? – відкидає книжку, яку так довго діставав. – чому так, Лано?! – відблиск чорних очей палає полум’ям і це без перебільшень. Він розлючений... сильно. – ти ходиш сюди щодня, допомагаєш, незрозуміло з яких причин. Все це дивно, не знаходиш? Допомагаєш як другу?! – хмикає. – тільки друзями нам не бути... у мене не має друзів і місця їм у моєму житті не має. Тому, йди до біса й більше не повертайся, — фиркає, дивлячись прямо у очі. Чи боляче мені зараз? Так... Він наче перекрив увесь кисень своїми словами.

- Не виганяй, прошу, — зажмурюю очі, які повні сліз. Чому він не розуміє, що мені теж важко?

- Навіщо тобі це? – вже спокійніше запитує. – Якщо, це лише жалість й тобі шкода мене, то не варто, добре? Ненавиджу, коли мене жаліють. Якщо так, то йди, благаю й більше не приходь.

- Це не жалість, Назаре, — махаю головою. – не жалість, чуєш? Для мене важливо це, я тільки хочу, аби ти знову став на ноги, аби повернувся до минулого життя.

- Досить! – гиркає. – Годі. Хочеш лишитися – лишайся, тільки посидьмо у тиші.

- Дякую...

Так ми провели ще години дві. У тиші. Я у своїх роздумах, а Назар за читанням книги, хоча, дивімось правді у вічі, він теж був у роздумах. Навіть у атмосфері витала ця напруга між нами, вона ніби пожирала нас. Забирала у свої тенета. Я вдячна йому, що все ж дозволив лишитися й нехай ми будемо мовчати та так мені буде значно легше. Я маю бути поруч, адже більше нікому. Назар засинає, а я продовжую думати та розглядати чоловіка. Такий красивий... Чорне розтріпане волосся, що відросло за час перебування у лікарні. Гострі вилиці, які вкрила щетина та рівні й пухкі губи. Про такого чоловіка тільки мріяти, якщо не заглядати у його душу. Там, ніби ураган пройшов. Назар – нерозгадана загадка. Невідкрита таємниця... Сподіваюсь, що рано чи пізно я її розгадаю.

Втома бере своє й не помічаю як, але засинаю у кріслі поруч з чоловіком. Нехай сьогодні усе складно, та вранці буде новий день з новими можливостями й можливо, поштовхом у нове життя.