Глава 24

Додому прибігаю ледь дихаючи, бо по дорозі ще заїжджала у магазин, аби купити потрібні продукти. Ох, Назаре, щоб я ось так кидала усе й бігла заради чоловіка… мене, мабуть підмінили десь, бо такого не робила навіть для Артема.
Швидко варю обіцяний бульйон та переодягаюсь, а тоді їду до лікарні.

- Доброго дня, — у коридорі ловить лікарка, що веде Назара. – Нам потрібно поговорити, Лано Ігорівно.

- Доброго, — дивуюсь. – Про що саме? – така новина трохи напружує, бо мало що могло статись. Можливо, новини виявляться не дуже приємними.

- Пройдемо у кабінет? – запитує й жестом вказує на двері.

- Щось сталося?

- Можна й так сказати, але не хвилюйтесь так сильно, — обережно торкається мого ліктя.

- Я можу спершу віднести бульйон? Якщо розмова буде довгою, то захолоне, — знизую плечима та піджимаю губи. – А я обіцяла.

- Медсестра віднесе, не хвилюйтеся, — забирає пакет з моїх рук та віддає його дівчині. Я шоковано дивлюсь на цю картину, не розуміючи, що тут відбувається й чому розмова така важлива.

Лікар заходить до кабінету, пропускаючи мене уперед, а тоді зачиняє за собою двері. Дідько, що такого могло статися, що змусило б ось так підловлювати мене й розмовляти у кабінеті. Але ж, сказала не хвилюватися, тому…

- Ми вже говорили раніше, що у Назара не має рідні, — починає обережно жінка. Я киваю та слухаю далі, — прийшли результати аналізів й, як би сумно це не було, але операцію потрібно проводити якнайшвидше, тільки тоді Назар матиме шанс встати знову на ноги, — звожу брови й видихаю як я могла не здогадатися, що діло стосується його здоров'я.

- Звичайно, пам'ятаю, — стверджую та відставляю свою сумку, аби не заважала. – що необхідно від мене?

Жінка дістає листок та починає нашкрябати на ньому щось, а тоді передає мені. Там сума за саму операцію та ліки, що знадобляться для реабілітації. Суми кругленькі, але мене це не лякає, тому що найбільше на світі хочу, аби Назар знову міг ходити, напевно тільки тоді я зможу видихнути спокійно та відпустити цей камінь, що висить виною на душі.

- Звичайно, це не є проблемою, коли можна оплатити й на коли назначена операція? – спокійно запитую та складаю листок у чотири рази.

- Операцію можна провести відразу, як пройде оплата, чек Вам випишуть на адміністрації, тому, можна хоч сьогодні.

- Скажіть, — бентежно запитую та стискаю у руках той клаптик з ціною сенсу життя для Назара. – Це дійсно допоможе? Ця операція… він зможе знову ходити.

- Точно спрогнозувати нереально, Лано Ігорівно, зрозумійте, — сумно знизує плечима. – Але це значно підвищує шанс.

- Добре, я зрозуміла, дякую.

Виходжу з кабінету й відразу йду до адміністрації, щоб взяти чек й сплатити його, а тоді їду у банк. Хмикаю, дивлячись на годинник, бо коли розібралася з грошовими операціями вже був пізній вечір й до Назара я так і не потрапила, зате, операцію чоловікові зможуть провести вже завтра.

Все ж, в надії повертаюсь у лікарню. Сподіваюсь, що мені дозволять зайти хоч на декілька хвилин, аби підтримати його перед таким важким днем. Протираю очі, бо жахливо хочу спати, беру в автоматі дешеву каву й випиваю її одним махом, а тоді підіймаюся на потрібен поверх.

Мене все ж впускають до Назара, пояснюючи це тим, що йому необхідна підтримка перед операцією, а через те, що рідні чоловік не має, то я лишаюсь єдиною… хм, як би дивно не звучало, близькою людиною. Це якось тішить й відбивається теплом десь на серці.

Годинник показує дев'яту вечора, мабуть, Назар вже рахує овець уві сні, а я вриваюсь у його спокій. Заходжу у двері й ловлю чоловіка за читанням книги. Широко посміхаюсь, як ідіотка.

- Привіт, — говорить першим та відкладає книгу, лишаючи у ній зігнутий кутик. – чого посміхаєшся?

- Привіт, — шумно видихаю й підходжу, аби сісти на стілець. – Рада, що ти ще не спиш.

- Ніби дитячий час ще, — хмикає. Чомусь його настрій не сильно тішить, бачу, що чоловіка щось турбує.

- Щось сталося? – обережно запитую.

- Напевно, — зводить дивно брови. – Ти передала бульйон, смачний до речі, але сама прийшла тільки зараз, так пізно, — констатує. – Щось трапилось?

- Ні, — махаю головою. – усе чудово.

- У мене завтра операція, — трохи нервово повідомляє. Блін. Не знаю як реагувати, казати, що знаю чи все ж дивуватися, адже, це все виглядає так дивно.

- Знаю, саме через це мене й впустили так пізно.

- Ти голодна? – дивне запитання й якесь недоречне. Хоча, саме воно змушує згадати, що сьогодні я тільки ніби наркозалежна пила одну лише каву. Й тільки зараз помічаю, що дійсно голодна.

- Знаєш, напевно – так, — посміхаюсь. – ти підхопив мене, ніби знав, що голодна.

- А я знав, — звужує очі. – Глянь на себе у дзеркало, — киває головою у кут палати, де й висить велике дзеркало. – Синці під очима й втомлений вигляд, — проводить мене поглядом. – так не виглядають не втомлені та насичені люди, тому-у-у, пропоную щось замовити.

Розширюю очі від здивування, бо все ж, ми знаходимось у лікарні й навряд чи ми зможемо щось замовити сюди ще у таку пізню годину. Цей чоловік дивує мене усе більше й більше, хоча ідея його мені подобається.

- Подай телефон, — каже й тягне руку на зустріч. – оберемо щось разом.

- Як ти це собі уявляєш, — хмикаю під ніс. – Ми ж у лікарні, нам не дозволять пронести сюди їжу.

- Тобі точно дозволять, Лано, — впевнено заявляє. – Глянь, ти незнайома жінка, яка незрозуміло чому ходить саме до мене. Я тебе навіть не знаю, ти мені не рідня, але тебе впускають навіть у пізню годину. У цій лікарні не впускають навіть близьких до важкохворих так пізно, а ти… ти тут інша. – як би ж ти знав, Назаре, чому саме я тут інша й чому мене пускають до тебе… сумно опускаю очі й стараюсь зберігати спокій.

- Добре, — погоджуюсь. – Нумо спробуймо.

Все ж, Назар мав рацію й мене пропустили з цією їжею. Ми обрали велику піцу та сік, поки несла її до палати, то ледь слинами не стекла від цього аромату.
Коли їли, відчувала себе якимось підлітком на першому побаченні й нехай це побачення у стінах лікарні, можу впевнено сказати, що воно найпрекрасніше. Сумно видихаю, бо не можу назвати це побаченням й це все лише моя хвора уява.