Глава 23

Від Назара повертаюся з незрозумілими думками. Дивно це все. Ось ця його різка зміна настрою від невинного питання про минуле. Розумію, можливо там щось заховане жахливе й я не маю права знати про це, але ж, рано чи пізно те, що ховається глибоко у душі вилазить назовні. Я хотіла лише допомогти та поговорити про це, але як завжди все зіпсувала. Чорт забирай, від мене одні проблеми.


У квартирі приймаю гарячий душ та залажу під теплу ковдру, поринаючи кудись далеко у роздуми. Вони ніяк не покидають мене, тому що я маю розібратися з цим. Сама не розумію для чого, бо за фактом ми з Назаром чужі, я йому ніхто, аби відкривати душу, тільки образливо, бо я ж змогла відкрити. Є у цьому чоловікові щось таке, що хапає за ниточки й змушує довіряти, хоч він й нестерпний та пихатий. Все ж, глибоко усередині ховається той добрий Назар, якого загубила доля. Ми з ним споріднені душі й нехай поки він не розуміє цього та все ж, факт лишається фактом. Я відчуваю це на якомусь ментальному рівні, це відчуття пронизує із середини.


Розумію, що хочу зблизитися з цим чоловіком, бо так мені стане легше. Напевно космос подарував мені зустріч із ним, нехай одну із найнеприємніших та все ж, мені це було необхідно. І йому напевно теж, але…


Стає дуже важко, коли згадую про те, що доведеться йому все ж розповісти рано чи пізно про те, хто винуватиця аварії й це точно розіб'є той наш зв'язок, що ми уловили сьогодні. Неприємно усвідомлювати усе це, але й зробити з цим нічого не можу. Час не повернеш, аби виправити усе того дня, а зізнавшись, доведеться зникнути з життя Назара й про ніяку допомогу мова не йтиме. Важко видихаю та закриваю обличчя долонями. Щиро не розумію, чому усе саме так. Вкотре задаю собі це запитання й не маю на нього жодної відповіді.


Даремно той мольфар говорив про моє добре серце, бо добрі люди не страждають на них не чекає купа проблем, або принаймні вони закінчуються, а у мене тільки накопичуються за масштабами.


Та сильна Лана, яка жила до новорічної ночі, якою усе закінчилось, зникає з лиця планети й на її місце приходить нова, та яка втратила будь-який сенс на існування. Та, яка не уявляє своє життя у майбутньому. Та, яку зламала доля. Ми з Назаром ніби дві кульбаби, щастя яких стерло вітром й залишилася лиш оболонка.


Вранці, аби відірватися від роздумів, збираюся та їду до майстерні. Вперше після автокатастрофи не викликаю таксі, а беру власний автомобіль. Права я повернула, та й осад той, який гриз – минув. Так, таким як я легко усе сходить з рук й не засуджуйте мене зараз, тому що так я вирішила. Обов'язково відповім за усе скоєне, але не зараз. Зараз маю іншу місію – допомогти Назарові.


В ательє приїжджаю найперша, лише охоронна на робочих місцях.


- Доброго дня, Лано Ігорівно, — вітається один із них та пропускає усередину. – Ви рано сьогодні.

- Скучила за роботою, — дарую легку усмішку та киваю в знак вітання.

- Пробачте, але дивна Ви, о такій порі ще б спати та й спати, — знизує плечима.

- Не гоже засуджувати керівництво, Ігорю, — звужую очі та стукаю чоловіка по плечу.

- Вибачте.

- Нічого, я ж жартую. Вітання Ярославі та Максиму, — підморгую та йду до ліфта. У цього чоловіка прекрасні діти, спокійні та виховані. Завжди мріяла, аби мої діти були схожі на них. Так само любили своїх батьків. Сумно, бо у мене ніколи не буде того дитячого тепла. Тих маленьких ніжок й тоненького голосу, що буде звати мамою. Нічого цього не буде.

Години дві перебираю усі замовлення й виокремлюю особливі, ті, які варто виконати в першу чергу. Люблю свою роботу й не шкодую, що обрала саме цей напрямок. Працівники починають сходитися близько десятої, а мене починає вирубати у сон. Дві години за ноутбуком та недоспані декілька ночей дають про себе знати. Протираю очі й прошу Таню принести кави, аби хоч якось прийти до тями, бо відчуваю, що скоро лежатиму непритомна біля Назара й допомога знадобиться мені.


- Можливо на обід? – пропонує помічниця. – Давно ми не обідали разом. Варто б обговорити усі справи.

- Давай іншим разом, — благаю та морщу носа. Зараз настрою взагалі не має кудись йти.

- Як скажете, — знизує плечима й розвертається, щоб піти, а тоді охає й радісно повертається обличчям до мене. – а можливо піцу замовити?

- Добре, — все ж погоджуюсь, бо ця дівчина не відчепиться.

Таня виходить й за декілька хвилин з коридору летять обурення та ненормативна лексика, що змушує мене напружитися й вийти подивитись, що відбувається. Підіймаюсь та відчиняю двері.


- Мене це не хвилює, — кричить жінка, на вигляд років двадцяти п'яти. Гарно одягнена та доглянута. Відразу помітно, що вкладає у себе купу грошей. Можливо це стереотипи, але такі жінки зазвичай стервезні. – я плачу вам величезні гроші, тому для вас моє замовлення має бути найголовнішим, — фиркає брюнетка й відкидає долонею своє волосся за плечі.

- Так не вийде… - Таня напружено кидає тоненьким голосочком якісь заперечення, але схоже вони марні.

- Мене це не хвилює! Або ви виконуєте, або я залишу про вас такі відгуки, що ваш гадючник прикриють у два рахунки.

- Якісь проблеми? – втручаюсь у їхню розмову.

- Лано Ігорівно, клієнтка зробила замовлення, але ми ніяк не встигнемо виконати його у потрібні терміни.

- Яке замовлення? Можна документ? – прошу у помічниці й та простягає. Дивуюсь крикам цієї навіженої, бо замовлення викликає сміх, тому й не стараюсь його стримувати, як би це не було непрофесійно.

- Чого ти смієшся? – буркає брюнетка. – що за безлад у вас тут відбувається?

- Ви… - протягую та передаю теку Тані, дивлячись на дівчину. – соромно з такими замовленнями влаштовувати сцени. Тут лише перешити бирки на костюмах, це можна зробити будь-де, що ж Ви обрали гадючник? – як би вона поводилась пристойно, ми б прийняли це замовлення, але з усією цією неповагою нехай йде лісом. Повертаюсь до Тані й додаю: - замовлення відхиляй.

А тоді просто розвертаюсь та йду до кабінету.